Острів Сильвестра. Володимир Лис

водночас. Сильвестр подумав, що добре було б записати те, що каже. Видати таку собі посмертну касету.

      Сильвестр плив на старому розсохлому човні до острова посеред лісового озера.

      Світлана плакала дорогою до села, де вона мала сісти (якщо встигне) на останній автобус.

      – Я не хочу, щоб ти тут лишалася, – сказав цей чоловік.

      Він мав дивне ім’я. Він мав добрі сірі очі. Мав рушницю, з якої повинен був застрелитися. Вона знала про те, але не посміла ні сказати, ні запитати.

      «Може, я вже маю в собі його сім’я? – подумала Світлана. – Десять тисяч доларів, ой… Про що я думаю?»

      Сильвестр гріб щосили, човен протікав, і дедалі більше, але до острова його мало вистачити. Нехай човен потім затоне, й на острів ніхто не добереться після нього.

      Неподалік острова він подумав, що роман, якого вже ніколи не напише (лишилися так, фрагменти, осколки задуму, невідомо, чи їх взагалі не викинуть), роман варто було б писати від першої особи. Ще оригінальніше.

      Я приплив на острів і застрелився.

      Я приплив на острів посеред лісового озера, припнув до берега човна, дістав з човна рушницю і застрелився.

      Йому захотілося щосили гукнути до дівчини, яку відіслав у село.

      «Вернися», – подумки гукнув він.

      Він хоче порятунку. Від неї.

      Продовжував гребти. Над озером сідало сонце.

      «Дешевий фарс, – подумав Сильвестр. – Дешевий, але куля в рушниці справжня».

      Я приплив на острів, людина без мети, яку сам у себе вкрав, без майбутнього, поза грою, яка закінчилася.

      Він думав доволі холоднокровно. Це тішило. Це лякало. Він гріб і ціпенів від страху. Руки його терпли. Ноги вже стояли у воді, що закривала дно човна. Острів наближався. Текст ненаписаного роману скорочувався, як шагренева шкіра. Втім, він сам здавався собі шкірою.

      Шкіра стискалася до розміру одного року, потім одного місяця, потім одного тижня, одного дня, далі однієї години, ще далі – одного кроку, нарешті – однієї думки.

      Рік – він тривав нескінченно довго і промчав, наче баский кінь. То був рік жахливого виклику, коли жінка, яка вочевидь його не кохала, ніколи не кохала, і яку вже давно не любив і він, кликала його до себе. У цьому поклику було щось нелюдське, таке, що ворушилося гаддям на дні глибокої темної ущелини, чекаючи, що туди врешті-решт впаде здобич. Але ще раніше до ущелини прилітав птах і кожного дня вихоплював із страшного, темного, шиплячого клубка по одній змії. Він піднімався високо над ущелиною, над горами і там заковтував свою жертву. На тому ж місці, де далі лежала змія, починали пробиватися ще кволі стебельця трави.

      «Я був тим птахом чи мої почуття?» – спитав якось себе Сильвестр.

      Він написав новелу про птаха, що прилітає до ущелини і їсть змій, але новела закінчувалася, по суті, нічим. Коли була знищена остання змія і в ущелині зазеленіла трава, він спитав себе, звідки в ущелині взагалі взялася трава?

      «І що далі?» – спитав він себе.

      «Нічого», – відповів.

      «Нічого», – то було найбільш необхідне слово.

      Нічого