Острів Сильвестра. Володимир Лис

трава, за якою розпочиналися кущі верболозу. За кущами гайочок вільшняку, обіч, наче вибігли з того гайка, три берізки – дві майже зрослися, третя збоку. Ще далі, на віддалі метрів десяти від беріз – єдина розщеплена і розкарячкувата сосна. Схожа на жінку, що нахилилася над озером – може, збиралася прати. «Випрати мою па м’ять», – подумав.

      «Огляд закінчено, – подумав далі він і вперше посміхнувся. – Все інвентаризовано. На траві валяються обривки газет, он сліди й вогнища, значить, тут хтось був, швидше за все, цієї весни. Може, на Пасху, День Перемоги чи ще якесь свято. А може, й просто припливла якась компанія. На щастя, я не захопив з собою сірників. Отож спокуси й собі розкласти вогнище нема. Нема й потреби. Все, фініта. Кінець третього акту. Рушниця стріляє».

      Він приклав рушницю до грудей. Тоді витяг із кишені змайстрований напередодні хитрий пристрій. Це був мотузок із свого роду лещатами на кінці. Лещата він прикріпив до шнурка, далі обмотав мотузком цівку рушниці, лишивши між лещатами і цим кінцем зазор. Тоді рештки мотузка взяв собі до руки. Лівої, бо правою він буде підтримувати рушницю. Стріляти мусить у серце, спотворювати обличчя, заганяти кулю до рота чи розносити підборіддя він не хоче. Навіть якщо його тіло тут на острові й розкладеться.

      «Все, репетицію закінчено», – подумав спокійно, на диво спокійно, начеб то був не він.

      8

      Телеграма прийшла у вівторок під вечір. Ліда зателефонувала йому на роботу і прочитала текст: «Помер Георгій похорон четвер якщо зможеш приїжджай Ніна». Він спочатку не міг збагнути – від кого телеграма?

      – Хто це такий, Славо? – спитала Ліда.

      Вона його називала Славою, Славиком, Славунчиком, Славчиком, хоча справжнє його ім’я було Сильвестр.

      – Не Сильвиком же тебе називати?

      – Не Сильвиком, – згодився він.

      …Хоча чому? Сильвик… Славик… Ха…

      – Хто такий? – перепитав тепер.

      І тут він згадав. Згадав і страшенно здивувався. Чому Ніна прислала цю телеграму? Та він же її років… років десять, як не бачив. Ні, навіть одинадцять чи й дванадцять. А її чоловіка, тепер уже покійного чоловіка, бачив узагалі лише двічі в житті. Двічі, хто він йому такий?

      – Це чоловік моєї однокласниці. Я його майже не знав, – навіщось додав.

      – Однокласниці? З твого села?

      – Так. Але вона живе в іншому селі. І в іншому районі.

      – Ти поїдеш? – спитала Ліда.

      – Не знаю. Навіщо?

      Він справді не знав, чи поїде. Тоді не знав. Дивна телеграма із словом «приїжджай» – хіба на похорон запрошують? Авжеж, мовби й запрошують, але якось не так. І хто він для Ніни і для її чоловіка? Однокласник? Який після школи вряди-годи бачився з нею. З її чоловіком взагалі лише двічі. Перший раз випадково в селі – це мій чоловік, познайомся. Чоловік був високим, височенним, Ніна діставала йому ледве до плеча, до якого тулилася примруженим кошеням (він так подумав чомусь, але чому так подумав?), і її очі випромінювали не то гордість, не то якусь затаєну тривогу. Чоловік соромливо тицьнув руку – Георгій, – здавалося