Оксамитовий перевертень. Олександр Шевченко

сопіти, доки твою жінку гидять?!

      – То щастя Гнатове, що він дуба врізав, – озвався нарешті Левко і хмарно зиркнув на свою половину: – А з тобою, паршивко, я ще вдома поговорю!

      Усі знали, що після таких розмов Василина ходить багряно-сиза, як те небо на світанку, ще й на ногу припадає. За будь-яку вину або й без неї, лише під свій поганий настрій корчмар гамселив жінку, як добра хазяйка – тісто на Великдень, тільки що ціпом не бив. І хоча така біснувата жорстокість була незвичною навіть для села, заступатися за Васю ніхто не хотів – через її довгий язик. Окрім Уляни. Левко зненавидів її за це, а Василина віддячила…

      – То ти цій відьмі віриш, га? – Втямивши, що втрачати їй вже нічого, Левкова половина випнула груди, здоровенні, наче в дійної телиці, і посунула на мужа, як підвода в рів. – Вона тобі все село оббреше і не захекається, а ти, старий йолопе, радий, що дурний! Якщо вже вона така провидиця велика, все бачить, усе знає, то най скаже, від кого Меланка тяжка?

      – Ви що, – неслухняні вуста Уляни ледве ворушилися, – ще й Меланку сюди притягли?

      Шинкарка зашарілася і замовкла, чути було лиш її сердите сопіння, та образливі, злі думки. Односельці заюрмилися, як мурашки на падлі, марно намагаючись заступити спинами Меланію. За одне те, що ця боголюбива громада привела дивитися на страту хвору дівчину, Уляна повбивала б усіх – якби могла.

      Німа Меланка, єдина дочка покійних сусідів Уляни, заможної пари Наєнків, народилася, коли їм обом було добряче за тридцять і такого дива вони вже не сподівалися. Дівчинка росла жвавою, моторною, вже в п’ять років щебетала, як той соловейко, карі кругленькі оченята сміялися до світу та батьків, які не могли натішитися своєю донечкою, вбирали її, як квіточку, і не давали братися й за холодну воду. Та коли дівчинці зрівнялося десять, сталася біда: на її очах батька до смерті забив розлючений панський бугай. Хлопчаки на селі казали, що за кілька днів до того бика вкусила якась лисиця, але чи так воно було, чи ні, а Микиті Наєнкові не пощастило. Заклякла, на смерть перелякана дитина кричала до хрипу, до корчів, а на білому, як сніг, лиці жили тільки очі, що вбирали в себе страшну картину – як тата, її любого татуся здіймало на роги розлючене чудовисько, як воно, пускаючи піну і страшно мукаючи, топтало вже нерухоме тіло копитами, і ніхто не наважувався підійти до нього, тільки мати, яку гукнули сусіди, все рвалася на те злощасне поле, борсаючись в чиїхось руках та водночас намагаючись затулити Меланці очі. Дівчинка вже харчала, однак противилася цим спробам, кусаючи неньку за пальці, як зацьковане звіренятко, і пускаючи піну не гірше того бика. Пройшло чимало часу, доки на пасовисько прибіг панський управитель, потурнак[1], що добре вправлявся зі зброєю, а ще більше – доки він відмовився від спроб вгамувати бугая, тямлячи, що Микиту вже не врятуєш, а за бидло пан з нього спитає, і одним влучним пострілом з рушниці поклав худобину на місці. З того дня Меланка не мовила більше ані слова, ані звуку не пролунало з вуст, що враз стали біло-синіми, немовби линялими, схожими на пелюстки зів’ялої волошки. Про те, що сталося з дівчам,

1

Козак, що в турецькому полоні з різних причин (приміром, щоби визволити з неволі товаришів) прийняв іслам. До кінця своїх днів він не смів входити до церкви, а лягав перед нею на землю, і через нього переступало все село. За цю покуту його ховали на загальному цвинтарі, і вважалося, що в Царстві Божім він буде зі своїм товариством.