Оксамитовий перевертень. Олександр Шевченко

Ти поменше бігай з малим писарчуком, то й дурниць не молотимеш.

      Вже не бігатиме. Зовсім.

      Розуміючи, що іншої нагоди не буде, Уляна рвучко пригорнула Гафійку до себе, трохи схилившись, поцілувала в чоло, з усіх сил жмурячи повіки, щоб гарячі сльозі не текли по щоках, щоб часом не капнули на ніжну дитячу шкіру, і, знявши із себе разок червоних коралів, начепила доньці на шию.

      – Хай тебе Господь благословить. Бережи себе, серденько моє.

      Гафійка тільки схлипнула у відповідь. Мати ніколи нічого не казала їй про любов, і нині залишалася вірною собі. Вона просто приготувалася померти заради доньки.

      – З Богом!

      Старе дерево опиралося з обуреним рипінням, та Уляна, ламаючи нігті, все ж управилася із засувом. Її з’ява трохи розхолодила змовників – декілька чоловіків навіть відбігли від порога, незграбно розмахуючи палаючими смолоскипами, затиснутими у спітнілих, зашкарублих долонях. Уляна ледь не перечепилась об грубі колоди, що лежали біля входу, і зрозуміла, що добрі, богобоязливі селяни хотіли підперти ними двері.

      Ці православні християни хотіли спалити їх живцем.

      – Що це з вами, люди? Чого ви тут? Чи хтось захворів?

      Уляна чула, як у неї за спиною важко, зі свистом, дихає Гафійка. Юрба, вбрана у грубе, поденне – а свята ж неділя! – обурено забулькотіла, нагадуючи киплячий казан, але ніхто не озвався. Усе село тут, гнівно подумала Уляна, від малих до немічних, тільки діда Павла немає і хворого Юхима, Левкових сина. А ці… вони або думають, що в підлому менше гріха наберуться, або ще хочуть перебратися до заутрені. Утім, байдуже. Їй вже однаково.

      – А де ж твоє «дай боже», сусідонько красна? – нарешті виступила-виплеснулась наперед вертлява Горпина Дмитренко. Ця худа банькувата молодичка, з тих, що їм сам чорт не брат, безупинно звивалася – і коли йшла, і коли на місці стояла. Уляна думала – хоч і тримала ту гадку при собі, – що знає, звідки в того смикання ноги ростуть. Мало любить Петро свою Груню, тим-то вона й зла, як муха у Спасівку. – Де твоє «доброго здоров’ячка у пресвяту неділю»?

      – А там, де й твоя вишиванка нарядна, Горпиночко люба! У скрині, певно, замкнула. Говоріть, що вам треба, та йдіть собі, бо дитину збудите!

      – А спить ще Гафія твоя? От що значить батька нема, а мати панькає! Гляди, Уляно, розбалуєш дівку, заголубиш, що свекруха скаже?

      – Ти Орисю свою пантруй, бо не ти, а бурлаки її по бур’янах балують. Так чого ви прийшли, чесна громадо, – вогню мені позичати?

      – Ти, кумонько-голубонько, знаєш, чого ми прийшли, – мовив Петро, підсуваючись до жінки. Він почувався незатишно й уперто дивився собі під ноги, а ось булькаті очі його пари хіба носа не торкалися. – Довгий був у нас терпець, та й він увірвався.

      – Ой, куме, милий, – Уляна вперла руки в круті стегна, що напинали тонку сорочину, мов два колеса, згадавши, як давно – чи щойно? – вони з Петром хрестили дочку панської економки, – за терпець не скажу, та жалілася Горпина, що корінець твій вона від весілля мусить з каганцем шукати.

      Петро відірвав злобний погляд від землі й метнув його на Груню. Та ледь слиною