Оксамитовий перевертень. Олександр Шевченко

Читать онлайн.
Название Оксамитовий перевертень
Автор произведения Олександр Шевченко
Жанр Ужасы и Мистика
Серия
Издательство Ужасы и Мистика
Год выпуска 2009
isbn 978-966-03-4560-7



Скачать книгу

аче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей – нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам’ятала, – свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись – чи, радше, обманюючи себе, – що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.

      Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.

      – Мамо, що? – Гафійка важко підвелася й сіла на лаві. Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, – Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, – але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. – Засвітити каганець?

      – Ні. Одягни мальованку, коси підбери і приготуйся.

      Гафія застогнала.

      – Знову? Мамо, ну чому це увесь час трапляється з нами?

      Це все через мене. Якщо хочеш мати смертельного ворога – зроби комусь послугу. У мене цілі села ворогів.

      – Обіцяю, це востаннє, – заприсяглася Уляна. – Ми знайдемо тиху слободу, я вийду заміж за якогось гречкосія, а тобі наворожу пана і буду бавити онуків. Годі з мене пригод!

      – Ви завжди так говорите!

      У голосі доньки дивним чином змішалися капризне нетерпіння і належна повага до неньки. Уляна рвучко відвернулася – бозна навіщо. Навряд чи Гафійка в суцільній темряві угледить блиск материних очей і здогадається, що то – сльози.

      – Ви плачете?

      Ось тобі й маєш! Розслабилася, забула, що у доньки теж дар. Не слабший, ніж у неї, а може, й сильніший, тільки не сформований як слід.

      – Роби, що велено, і не базікай!

      Дівчинка замовкла, чути було лиш її ображене сопіння та ще тихе шарудіння, з яким дитяча долонька совалась по лаві, шукаючи спідницю. Уляні трохи полегшало. Нехай краще так, нехай мала ображається на неї – аби не помічала її сліз. Зважаючи на те, що за всі дванадцять років свого життя Гафійка жодного разу не бачила, як плаче мати, сьогоднішня ніч – не найкращий час демонструвати, що в цьому Уляна нічим не відрізняється від інших жінок. Дитина може перепудитись і наробити дурниць. Крім того, сьогодні Уляна нарешті сказала правду. Це дійсно востаннє.

      На жаль.

      Ті, за стінами, заговорили. Вірніше, вони почали перешіптуватися, з усіх сил намагаючись поводитися тихо, щоб завчасно не виказати себе, але кожне їхнє слово відлунювало в голові Уляни так, ніби його викрикували прямо у вухо.

      Вони могли б взагалі мовчати – бо вона чула їхні думки. Всі до одної.

      …Відьма… сатані запродалася… наших дітей зводить… чоловіків морочить… пора… із цим… покінчити… з нею…

      – Чого їм треба? – Гафійка, вже одягнута, безшумно рухаючись, підійшла до матері й завмерла біля неї, як маленький вартовий. Поділ довгої сорочки, у якій спала донька, білів у хатніх сутінках, визираючи з-під літника, та часу перебиратись не було. – Що вони замислили?

      Мимоволі Уляна всміхнулася. Що за дитяче питання!

      – Зле, – все ж відгукнулася вона, прислухаючись. Рій роздратованих думок знову змінила тиша – зловісна, в’язка, моторошна. Уляна подумки чортихнулася, проклинаючи себе за те, що не розрахувала час. За те, що гадала – його набагато більше, ніж виявилось насправді. Вона думала, що встигне забратися звідси, і зараз заплатить за свою помилку. А як добре все починалося!

      – Мамо, я збиратиму речі?

      – Так. Візьми свої сорочки, плахту – ту, що тобі хрещена подарувала, і постоли взуй. Дорога неблизька.

      – А я… а як же ваша одіж? А як…

      Голос Уляни звучав спокійно.

      – Чи на часі матері суперечити?

      Напівстерта темрявою маленька постать заметушилась по хаті. Уляна глянула у крихітне віконце мазанки, затягнуте бичачим пузирем, – схоже, на небі вже займається. Літні світанки стрімкі, як політ стріли. Її останній ранок обіцяє бути ясним.

      – Мамо, а наливки, відвари… їх брати чи ні?

      – Ні. – Вона так і не наважилась зізнатися доньці чому. – Як Бог дасть, інших наготуємо.

      Не дасть. Уже ні. Від долі не втечеш.

      – Мамо, а де наш Химко?

      – А бодай його холера вхопила, чи я того кота встежу? Ніколи мені! Йди, доню, в сіни і чекай мене там, чуєш? Тільки надвір не виходь.

      – Пречиста Діво, – замість відповіді прошепотіла Гафійка. – Там щось хрустить!

      Хмиз. Вони обкладають хату хмизом.

      – В сіни. Хутко!

      Залишившись сама, Уляна нашвидкуруч зав’язала своє довге чорне волосся у вузол і накинула хустку – про мороку з очіпком не могло бути й мови, однак з’явитися на людях із непокритою головою означало розписатися в тому, в чому її підозрюють. І хоча