Рожеві сиропи (збірник). Артем Чех

у Вані спитати. Де Ваня?

      – На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак – і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.

      – Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.

      – Да? – Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.

      – Да! – мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.

      – Не мороч мені голову. Іди давай.

      Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів – пільговий. А ще… а ще, – Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, – альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…

      Сонце сідало за сосни, десь розривався пес, мукала сусідська Майка. Скрипнула хвіртка, й думки Афанасія перервав зичний голос.

      – Афанасію Вікентійовичу! Агов, ви вдома?

      – Тут я! – відгукнувся Афоня.

      Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованій чимось синім майці.

      – Афанасію Вікентійовичу, доброго вечора.

      – А, Коля! Привіт.

      Вони потисли один одному руки. Колю Афанасій знав ще з міста – до вісімдесят третього були сусідами, жили у гуртожитку на одному поверсі. Афоня запропонував гостю сісти.

      – Постою. Тим більше перед начальством… – І на устах Колі заграла багатообіцяюча посмішка.

      – Яке начальство? – не зрозумів Афоня. – Хто начальство?

      – Ви начальство.

      – Я? Чого ж це?

      – Тут таке дєло, Афанасію Вікентійовичу. Щепетільне дєло. Ви живете тут, у Софіївці, а ми там, у Станіславчику, – бородань махнув рукою на захід.

      – Ну?

      – Так ви дачник, і у нас там дачний кооператив. У нас Ігор Іванович, прєдсєдатєль, того місяця під комбайн попав, як кажуть, тепер з Богом балакає, і ми совєтом кооперативу рішили, що тепер ви наш прєдсєдатєль.

      – Та як же? Я ж до вашої організації ніяк не відношусь. У вас свої там, кооператори. – І Афоня, вважаючи свій жарт вдалим, посміхнувся. – Як же ж я можу бути прєдсєдатєлєм?

      – Так рішили на раді. Сотня будинків – це вже майже село – тепер у вашому розпорядженні.

      – Я тепер що, поміщик?

      – Чому ж поміщик? Прєдсєдатєль. Єслі де який спор, хтось ділянки не поділив, або кому які паї – кооператив росте… ну і відповідальність, конєшно. Вивіз сміття, озеро зривати будемо, охота, знову ж таки. У нас куріпки є, лисицю того року бачили.

      – Чекайте, а що мені за резон?

      – Власть, – підлесливо посміхнувся Коля й поклонився у пояс.

      – Ну-ну, Коля, це зайве.

      – Жартую, Афанасію