Кляса. Павло Вольвач

ає вже хтозна-звідколи. Іноді, коли Павло вертається зі своїх походеньок, Гнатівна, наче б випадково, в якійсь справі, зблискує з-за дверей масною невдоволеною губою: «А, це ти, синок… А я думаю – хто там воно йде?..» – «От сука. Це о першій же ж годині ночі!» – думає тоді Павло і, щось муркнувши, зникає за чорними, оббитими дерматином дверима. В Зіни оббивка на дверях коричнева.

      Пашок відчуває, що обличчя в нього трохи підпухле, а тіло проймає легкою дрожжю. Так у нього завжди буває з похмілля – вчора він був з Козаком і Єгором в «Біді». Весь вечір там тліла по закутках якась безпричинна бійка, то затухаючи, то знов спалахуючи, і Павло теж виникав в різних місцях, розтягуючи переплетені клубки тіл. Навіть сам вдарив одного типа з першого мікрорайону, якого вони з Єгором звуть між собою Кондуктором. Колі Кугуту хтось розбив порожню пляшку на голові, Павлові спливає в пам’яті Коліна закривавлена проплішина, і стає трохи тривожно за вчорашнє.

      «Ще не вистачало в «Біді» вмочити роги в маргарин, – тоскнішає Павло і дивиться, розчепіривши долоню, на тремтячі пальці. – З понеділка треба з гульнею підв’язувать». Йому не зовсім до душі подібні пригоди, але трапляються вони часто. Останньою була історія з Симоном, який, підженившись, жив у Єгоровому «п’яному домі». Там Павло з Єгором його і віддубасили. «За мітлу», щось там Симон зайве ляпав. До Єгора на Вагонку, через насип, прийшла потім ціла делегація мікрорайонських, вже мужики, років під сорок, з держаками від лопат і велосипедними ланцюгами – добре, що не застали вдома. Ледве владналось. А Симона не так давно закололи шилом у бійці.

      «Скорик – лох», – байдуже ковзнувши поглядом по напівзакресленому надпису на синій панелі стіни, Пашок завмирає на майданчику біля поштових скриньок, дослухаючись. Якби була ніч, могли б рипнути Зінині двері і почувся б злодійкуватий ляск – Зіна завжди вибиває свої капці вночі, після того, як пройде Павло, і обов’язково – під сусідські двері. Але зараз – ранок. Тихо.

      За густою зеленню і бетонним козирком над під’їздом Павлу в запилене вікно нікого не видно, але він шкірою відчуває, що внизу, на лавці, вже зібралися баби-завсідниці. Пліткарський розвод. «Оце утром встала, а нога затекла. І давлєня…» Якось Пашок підмовив Кота, малолітку з сусідніх дворів, і за пару пляшок горілки Кіт розтрощив уночі обидві лавки на друзки. Правда, швидко знайшлися нові штахети, і умілець дядя Павлік з першого поверху, ворушачи волохатими плечима, все підладнав. Мудак.

      Схожого на причальну тумбу Павліка всі в під’їзді звуть саме Павліком, а Павла – як прийдеться. Павлові байдуже, як його тут зовуть. «Привєт, Палік!» – з грайливою недбалістю вітається при зустрічі дядя Льоня Братко з першого поверху і, ніби танцюючи, виписуючи доладні кренделі, поспішає в свою «літєйку». Для друзів же він Паша, Пашок. Вигадливий Єгор іноді називає Павличком.

      «Цікаво, чим же вчора все закінчилось в “Біді”»? – думає Пашок і дивиться на смугу світла з під’їздних дверей, в котрій плавають золотаві ворсинки. Він вчора одлучився, проводжаючи Лєнку з Низової, а коли вернувся, перед освітленим ґанком вже стояв міліцейський «бобік». Павло не крутий каторжанин, як, наприклад, Козак, це його вислів, навіть не сидів жодного разу, але, як і вся мікрорайонська братва, з мусорами зайвий раз воліє не зв’язуватися. Він пірнув за ріг, в темноту, і обігнувши ЖКО і дитячий садок, заклавши чималий гак, з іншого кінця району вийшов, збуджений і захеканий, до свого дому.

      Прояснити деталі міг би Козак, але він зараз недієздатний, так його Вірка сказала вранці Павлові по телефону. В гриль-барі, де зараз, напевно, вже обговорюється вчорашня «бідівська» веремія, Козак навряд чи з’явиться. «Та ето яма. Одні вуха кругом, – каже Козак про «гриль». – Все одно, шо в райотдєл сходить». Ходити ж в «Біду» йому взагалі ризиковано – вона починає працювати ввечері, вдень там замок, та ще сонні пенсіонери купують кефір і пельмені, а в Козака «надзор», після восьмої вечора може прийти дільничний з перевіркою.

      Козаку з похмілля погано. Єгор же, мабуть, уже в грилі. Треба й Павлові туди підтягуватися. Йому не погано, просто трохи невпевнено. Зі здоров’ям донедавна було все гаразд, навіть після серйозних пиятик не піднімається тиск, і Павло на заводі часто здає кров у «день донора». Єгор теж здає, навіть червоні книжечки посвідчень є в обох. «В вашем портвєйнє кровí нє обнаружено!» – сміються вони з недопущених до здачі і йдуть далі пити – і ті, хто здав, і хто ні – яка робота? Тиск у Пашка не піднімається, як у старших хлопців, але в травні він таки знепритомнів у «Шайбі», в черзі за пивом, всього на мить. Добре, що поряд був Сергій Батурин, підняв, і на руці біліла пов’язка – зрозуміло, що кров здавав, не так соромно.

      Зараз Пашку на роботу не йти. Непевність з роботою. Тижнів два тому обновляли величезний плакат на пустирі перед заводом. Пашок ялозив щіткою по сталеварській касці, по хустці колгоспниці, вітер здував цівки фарби на його армійські штани і ботинки, а Пашкові невесело думалось: кому вона тепер взагалі потрібна, така робота – «мір, труд, май»? Втім, з роботою туго не тільки в них, в цеху недавно були збори, люди гули і перекрикували заступника начальника цеху, що пояснював все «розвалом Союзу». «А хто ж його розвалює?!» – басив муляр Ковбаса. Про Пашка, так хай валиться, і чим скоріш, тим