Мій хрест. Олександр Ірванець

десь далеко – Україна

      Згоряє в голубих снігах.

      Ламає річка білий берег,

      А у проваллі берегів

      Стоїть самотній Пітер Брейґель

      В німому розпачі снігів.

      Палітра кругла, наче плаха,

      А на блідому полотні —

      Забронзовілий контур птаха,

      Який безгучно впав у сніг.

      Грудень 1980 р.

      Трамвай

      Жовтий трамвай – релятивна система.

      Не відривай цю хвилину від себе,

      Наче провину, наче кровину,

      Душу цю світлу, ні в чому не винну.

      Дівчинка з профілем Беатріче,

      Зміненим трохи й повтореним двічі

      Склом запітнілим старого трамваю —

      Я тебе знаю?

      Що за причина за цими сльозами.

      А за плечима: «Що ви сказали?»

      Вірш, мов конспект по теорії спектру,

      Скептик-аскет в перспективі проспекту.

      Вулиць знайомих не розрізняю.

      Я тебе знаю…

      – Закомпостуйте.

      – Будь ласка.

      – Спасибі…

      Законспектуйте на листі осики:

      Скоро вже стане

      Поміж мостами

      Осінь остання з твоїми вустами.

      Гляну в обличчя – і не впізнаю.

      Я тебе знаю!..

      1981 р.

      Осінній лист, або про те, що буде

      Добрий вечір. Холодна осінь.

      Літній сад – осінні алеї.

      Аполлонові на волосся

      Опустилась долоня клена.

      За вікном – Північна Європа.

      Донерветер!

      Чорний дощ наші душі кропить.

      Добрий вечір…

      Осипається наш некрополь —

      Добрий вітер…

      Добра осінь. Холодний вечір.

      Що ж ми винесем?

      Що ж ми візьмем з собою до втечі?

      – Добрий вересень.

      Вийду в сад, підставлю погони,

      Листя з клена впаде на плечі.

      Не біда, що погода – погана.

      Добрий – вечір.

      1981 р.

      «5000 000 ковтають ранкові бульйони…»

      5000 000 ковтають ранкові бульйони,

      Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро.

      Я – солдат будівельного батальйону.

      Я – ніхто.

      Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.

      Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.

      В мене тільки й рідні – однойменна зі мною колона

      І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.

      Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно,

      Та коли запитально подивиться

      мені в очі апостол Петро,

      Я скажу: «Я – солдат будівельного батальйону.

      Я – ніхто…»

      Ленінград, 1981 р.

      Три пісеньки американського солдата

      І. Реквієм-скоромовка

      Усі сентименти розміряно на сантиметри,

      Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.

      Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта

      З косою брудною в кістлявій руці дириґента.

      А десь імпотенти свої реєструють патенти,

      Голодні студенти кричать,