Мій хрест. Олександр Ірванець

v>І все-таки не спробувати – гріх.

      Ви лічите на метри чи на літри,

      На тонни й грами всепланетний скарб,

      А в мене світ вміщається в палітру.

      В одну палітру.

      В кільканадцять фарб.

      Вона – мій еталон між еталонів,

      Супутниця у швидкоплинних днях.

      Свої замерзлі, втомлені долоні

      Відігріваю на її вогнях.

      Вона – моя непройдена дорога

      На ручці пензля, мов на важелі.

      Ви думаєте – довго?

      Ой, недовго

      Живем на незмальованій землі.

      Ви думаєте – близько?

      Ой, далеко

      Той дивний край,

      Куди через моря

      Летять ненамальовані лелеки

      І білі пелюстки календаря…

      Літо 1980 р.

      «Хтось говорить про гроші…»

      Хтось говорить про гроші,

      А для мене з цих пір

      Листя чорної груші —

      Найдорожчий папір.

      Легко не зрозуміти,

      Затоптати у гній.

      Найжорстокіша в світі

      Девальвація мрій.

      Осінь 1980 р.

      «Вже літня ніч допита до останку…»

      Вже літня ніч допита до останку.

      Вже жовті плями в кленів на щоках.

      Блювотина осіннього світанку

      Стікає жовто по моїх шибках.

      На обрії, на шпичаках чорнолісу

      Докорчуються трупики ідей.

      Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса,

      З туману виповза осінній день.

      Каноничі, 1980 р.

      Перший сніг

      Ніякий сніг не вічний. Але цей —

      Не вічний двічі.

      Першість завше тлінна.

      Мої слова загрузли по коліна

      У синьому снігу твоїх очей.

      Вмерзають, мов очеретинки, в лід.

      Й ця осінь – до незвичності холодна,

      І на небес розчахнутому тлі —

      Відбілені розлукою полотна,

      І я – самолюбивий до плачу,

      В стремлінні до пріоритету впертий, —

      Я сам собі ледь чутно шепочу:

      «Якщо вже бути снігом – то не першим…»

      І білий сніг, холодний хліб зими,

      Торкаючи замерзлими вустами,

      У долі я прошу: «Благослови

      Цих світлих днів розтоптані кристали…»

      Листопад 1980 р.

      Багатообіцяюча пісенька

      Все-таки ще по-божому

      З нами життя обійшлось:

      Кожному, кожному, кожному,

      Кожному знайдено щось.

      Кожному незнаменитому —

      Слави фужер лимонадний,

      Кожному Мартіну Ідену —

      Власний ілюмінатор.

      Кожній біді непрошеній

      Протиставляють волю,

      А голові непорожній —

      Крука над головою.

      Кожній дрібноті службовій

      Є мрія про вознесіння.

      Кожній великій любові —

      Пишне, бучне весілля.

      Кожному, кожному, кожному,

      Кожному знайдено щось.

      Що ж мені, що ж мені, що ж мені?

      Що ж?

      Журавель

      Я журавель. Той самий, що у небі.

      Той самий – не синиця у руці.

      Як проти сонця глянути на мене,

      То наче сонце взято на приціл.

      Щось шемрало мені в громах полемік:

      «Хіба ж це та, омріяна зоря?

      Ти ж – журавель, а не нічний метелик,

      Чому ж летиш на світло ліхтаря?»

      Хіба їм зрозуміти, недотепам,

      На попелищах нетривких святинь,

      Коли навколо ніч, холодна й темна,

      А той ліхтар – він все-таки світив!..

      Це потім лиш, безсонними ночами

      Я зрозумію з болем і з жалем,

      Що навіть з перебитими ногами

      Я все-таки лишаюсь журавлем.

      Сніги січневі і сади травневі,

      Я вас чекав, я довго вас шукав.

      Я вільний журавель. Я знову в небі.

      Твоя синиця – у твоїх руках.

      1984 р.

      ««О-ля-ля! – сказав