Лілі Марлен. Сергій Жадан

мовою,

      на крайняк – німецькою,

      завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

      Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.

      Як же так, думав, все життя – як оце

      польське радіо: жодної тобі поваги до православних,

      демократія, думав я, їбав я таку демократію.

      Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?

      Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,

      нормальний курс, гарантія на півроку

      з правом продовження.

      І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,

      готель, в якому вона працювала,

      і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,

      я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,

      і вона сміялась, відводячи очі: придурок, ну це ж не серце,

      це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне,

      таке як хокейні шайби.

      І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,

      наче Марія і йосип на двох віслюках,

      купуючи на заправках лише найнеобхідніше —

      консерви і презервативи.

      Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,

      і радіо глохло від утоми, я почав засинати,

      підіймаючись у піднебесся.

      І тоді на трасі з’явився мотель.

      Вона його помітила першою.

      Першою вона до нього і увійшла.

      Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише

      пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,

      вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?

      Які новини можуть бути у католиків?

      В них немає новин з часу останнього хрестового походу.

      Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи

      свої пилки і ножиці,

      дай йому відпочити.

      За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс

      до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось:

      кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,

      доїду до Мостиська – поховаю по-людськи.

      І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,

      ранок був холодний і свіжий, і я

      на якусь мить відійшов собі відлити.

      І саме тоді вони й випасли наш мерседес —

      троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас

      серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили —

      тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десьпоруч, тихо,

      не розбудіть тьолку,

      не розбудіть тьолку.

      Що такий смурний, братішка, – запитав український таксист,

      вже на виїзді з Мостиська, – що за діла? А що я міг йому сказати?

      Я ніби пілот Люфтваффе,

      так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.

      Мені б тішитись, а я стою посеред лісу,

      і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки

      білоруських партизанів?

      Ну що, далі водій почав співати,

      ясна річ – бандитські пісні,

      такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,

      але приблизно таке:

      не плач,