Лілі Марлен. Сергій Жадан

бачу так ясно й близько

      і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,

      і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

      Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,

      торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.

      Ось саме тому я її і люблю,

      як тільки жінка може любити жінку.

* * *

      Коли потяг нарешті в’їхав у гори,

      залишивши позаду сонні долини,

      коли в чорних снігах від тяжкої змори

      засинали дерева, птахи і тварини,

      і коли вибрідали нічні подорожні

      на гаряче світло, ніби на запах,

      і світили їм річищ глибини порожні

      і зелені вогні по гірських вокзалах,

      і кондуктор вслухався в останні вісті,

      одягнувши стару залізничну куртку,

      коли діти колійників і машиністів

      уві сні намивали золото смутку,

      торгівельні контори й приватні оселі

      замовкали, мов патефони трофейні,

      і прокочувались крізь лункі тунелі

      неприкаяні літерні і купейні.

      І сумні пасажирки юного віку,

      невідомих занять і непевних звичок

      рахували мости, збиваючись з ліку,

      в теплих светрах і в’язаних рукавичках.

      Витягали з торби гіркі наливки,

      і ковтали дими устами самими,

      і нічної розмови ламкі уривки

      нависали над ними, пливли над ними.

      І одна діставала в диму, що здійнявся,

      словники з безнадійними коментарями,

      і гортала їх, доки потяг спинявся

      під станційними тихими ліхтарями,

      і читала подружці щось нестерпне,

      щось, від чого сухо стискало горло,

      і коли та спала – читала про себе,

      а коли прокидалась – читала уголос.

      І слова – промовлені, словникові

      западали в сон непомітно й загусло,

      і гойдалися в заспокоєній крові,

      наче водорості в холодних руслах.

* * *

      Прийде весна, говорили вони,

      кинемо все й поїдемо звідси.

      Заходячи в ніч, як у власні сни,

      дістанемось її глибини.

      Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

      Поселимось біля морських портів,

      там, де олія тяжіє в трюмах,

      де все, чого б ти не захотів,

      для тебе вивантажать з кораблів

      чоловіки в потертих костюмах.

      Там, де жінки з вогнями в руках

      танцюють вночі на гарячих площах,

      носять кульчики в язиках,

      гадають на крові і на зірках,

      й спиняють вітри при кораблетрощах.

      Де вигріваються без кінця

      відвідувачі в тісних перукарнях,

      де пахнуть сигарами пальці творця,

      де кавові зерна, ніби сонця,

      пересмажуються у кав’ярнях.

      Там, де не буде цієї війни,

      яка триває зараз між нами.

      Зникнемо, планували вони,

      головне дочекатись весни.

      Хай скумбрія рухається табунами.

      Коли вони обіймались вві сні,

      в