Марадона. Сергій Жадан

такт із твоїм серцебиттям.

      Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко

      було ходити на наші могили.

      Це наш острів свободи,

      розширена свідомість

      сільського господарства.

      Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,

      Кастро Донбасу веде партизанів

      крізь туманні грибні плантації

      до Азовського моря.

      – Знаєш, – сказав він мені, – вночі, коли всі засинають

      і темні ґрунти всмоктують у себе туман,

      я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,

      я слухаю, слухаю, як вони ростуть —

      гриби Донбасу, нечутні химери ночі,

      виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,

      доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,

      гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти

      від туги усім зневіреним і пропащим,

      тому що, чувак, доки ми разом,

      доти є кому переривати цю землю,

      знаходячи в її теплих нутрощах

      чорний колір смерті,

      чорний колір життя.

      Сезонна робота в Карпатах

      В Карпатах повітря прогрівається швидше,

      ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм,

      але навіть тут трапляються речі загадкові

      й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,

      за пару кілометрів звідси, вбили жінку.

      Поліція намагалась когось знайти,

      але кого ти в горах знайдеш – найближчі

      потенційні вбивці живуть за двадцять

      кілометрів звідси, себто в Словаччині.

      Але щось вони собі там винюхали, натякали,

      що знають убивцю, але не скажуть – аби

      не заважати слідству. Не знаю, не знаю,

      що вони досліджували, але слідству справді

      краще не заважати. І тепер всім, хто

      проходить цією дорогою, скажімо о пів

      на першу ночі, обов’язково стає

      моторошно, ця атмосфера смерті, хапає

      тебе за волосся і підіймає над деревами,

      і ти бачиш всіх потенційних убивць,

      і боїшся ступити на землю,

      яка вже прогрівається,

      вже прогрівається.

      Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,

      як це могло бути.

      Ось вона вийшла на дорогу

      і побачила цих похмурих

      чоловіків, які переганяли глухими дорогами

      свої отари. І ось вона стала просто проти них

      і кожен із них подумав – ось ця жінка, яка

      несе сум’яття у наші душі, яка внесе розбрат

      поміж наших овець, яка дістане флейту

      і наші вівці, гордість сільського господарства

      республіки, підуть за нею

      в безчасся і морок.

      І що в такому разі було далі? – далі намагались

      докопатись до правди поліціянти. А далі один із них

      заговорив: браття, я знаю, що ви думаєте, ви думаєте,

      чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку,

      яка хоче забрати наші душі і наших овець,

      то ось що я вам скажу – подих туману