Марадона. Сергій Жадан

не здаються», але все одно відчувається —

      бордель борделем.

      Під вікнами зранку тусять араби,

      і туди-сюди

      ходить

      проститутка,

      яку окликають велосипедисти —

      пройде ще раз

      туди-сюди,

      я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга,

      хто зіштовхнув нас лицем до лиця?

      І ось вона

      ходить

      туди-сюди

      під колишнім борделем, мов сирота, котра

      пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,

      але боїться помилитись, тому ходить

      туди-сюди

      і займається

      проституцією.

      До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас тягатись усіма цими арабськими помийками.

      Історія така:

      коли мені було п’ятнадцять,

      в місті, де я жив, з’явився серійний убивця.

      Вони тоді саме активно почали з’являтись —

      серійні вбивці й кооператори,

      гробівники соціалізму,

      їх тоді всі ненавиділи,

      в сенсі – кооператорів.

      Наш серійний убивця їздив велосипедом,

      виникав із березневого туману і протинав

      своїх жертв

      трофейним

      німецьким

      багнетом.

      Насамперед він протинав жінок —

      беззахисних, безборонних жінок,

      котрі гуляли в темних лісах,

      брели глухими, заметеними стежками,

      блукали на опівнічних кладовищах,

      сиділи біля барної стійки – п’яні й розмальовані,

      зовсім самотні,

      без спідньої білизни —

      чомусь саме цих безборонних жінок

      він протинав у першу чергу,

      а вже потім сідав на свій велосипед

      і їхав якраз на першу зміну

      до молокозаводу.

      І за те, що всі його боялись

      і лаштували на нього

      мисливські рушниці й

      машину пропаганди,

      я завжди ставав на його бік,

      я думав так: пам’ять тіла – це кльово,

      але ось ви шаройобитесь собі по магазинах

      і кінотеатрах,

      а він щовечора виходить за заводську прохідну

      і сідає на свою «Україну» і мчить додому,

      і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,

      на таких самих «Українах», і мчать за ним у березневому тумані,

      намагаючись вихопити в нього з рук трофейний багнет,

      і ніхто з вас,

      слабаки,

      не бачить цієї

      диявольської гонитви, крізь тишу і морок,

      цих чортових перегонів, ніхто з вас

      не побачить і не почує, як вони летять на своїх велосипедах

      до похмурої брами ночі.

      А той, хто стоїть під брамою

      і чекає, чим закінчиться

      їхня гонитва,

      не виходить із сутінків,

      стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:

      ось вони мчать просто сюди,

      безумні велосипедисти,

      вершники апокаліпсису.

      Не так важливо, хто з них прийде першим,

      не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім,

      не так