Марадона. Сергій Жадан

співати,

      зрозуміло – балканські пісні,

      такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш,

      але приблизно таке:

      Коли сонце стає над Балканами

      і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,

      вони – хвилі Дунаю – починають підсвічуватись,

      ніби на дні лежать золоті червінці,

      і тоді хоробрі солдати сербської гвардії

      стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,

      аби дістати золоті червінці для дівчат

      з портових кварталів;

      так вони й тонуть – разом зі своїми рушницями,

      і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним

      дном у напрямку моря,

      і від їхніх темних-темних мундирів

      море називається Чорним.

      Big Gangsta Party

      Харків, 94-й рік. Напружена

      криміногенна ситуація. В місті діє

      злочинне угруповання, яке бомбить обмінки,

      на державному радіо їх називають «групою зухвалих молодиків»;

      і ось ця група зухвалих молодиків

      довго пасе оптову обмінку в центрі,

      пасе-пасе і врешті випасає,

      що в омбінці

      зараз лежить кілька мішків бабла —

      брезентові мішки з баблом,

      котрі до завтра ніхто не буде вивозити.

      Тоді вони святково одягаються

      і їдуть бомбити

      обмінку.

      А обмінка знаходиться в самому

      центрі; вони ще пропускають напханий

      народом трамвай і аж тоді йдуть

      бомбити

      свою

      обмінку.

      А там їм ніхто, виявляється, не радий,

      тим більше – коли вони починають забирати

      мішки з баблом.

      І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,

      і в тебе все погано – ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив,

      і тут раптом із обмінки вибігають

      молодики в святкових спортивних костюмах і біжать

      до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко

      позаду всіх претендентів на оптове бабло.

      Але що можна робити у Харкові, в 94-му році,

      з мішком бабла? Його можна здати в оптову обмінку.

      Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони

      вирулюють під колесами трамвая

      і мчать в нікуди.

      Але за пару кварталів звідси

      є затишний кабак із кокаїном,

      котрий називається «Елітний клуб “Карамболь”».

      І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись

      баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.

      І що, і їм приносять їхнє відро кокаїну,

      і доки вони схиляються над ним, мов піхотинці над

      піхотною міною, убоп по своїх каналах пробиває їхню беху

      і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь».

      І ось ти йдеш собі,

      дивлячись,

      як над

      трамвайними дротами

      підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться, —

      це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті,

      навіть чорт із ними – із соціальними гарантіями,

      чорт із нею – з роботою,

      хоча