Крадійка книжок. Маркус Зусак

могла хіба повторювати абетку собі під ніс, доки їй не веліли замовкнути вельми недвозначними фразами. Саме лише бурмотіння… А вже згодом, після жахливого випадку з обпісяним ліжком, почалися уроки читання. Неофіційно їх прозвали опівнічними уроками, хоча зазвичай вони починалися близько другої години ночі. Та про це потім. У середині лютого, коли їй виповнилося десять, Лізель отримала в подарунок стару ляльку з жовтим волоссям і без однієї ноги.

      – Це найкраще, що в нас є, – вибачився тато.

      – Що ти таке верзеш? Та їй пощастило мати хоча б це , – дорікнула мама.

      Ганс розглядав наявну в ляльки ногу, а Лізель приміряла нову форму. Десять років означало «Гітлер’юґенд». А «Гітлер’юґенд» – це маленька коричнева форма. Оскільки Лізель була дівчинкою, то належала до того, що називалося БДМ.

ПОЯСНЕННЯ АБРЕВІАТУРИBund Deutscher Mädchen – Союз німецьких дівчат.

      Найперше, на що там звертали увагу, – це правильне виконання привітання «heil Hitler».[10] Тоді їх вчили марширувати строєм, робити перев’язку і зашивати одяг. Вони також ходили в походи і займалися іншими, схожими заняттями. На середу і суботу завжди призначалися збори, які тривали з третьої до п’ятої.

      Щосереди і щосуботи тато відводив туди Лізель, а за дві години забирав. Вони майже ніколи про це не говорили. Вони просто трималися за руки і прислухалися до власних кроків, а тато ще й викурював одну або дві цигарки.

      Єдине тривожило Лізель – тато завжди кудись ішов. Дуже часто ввечері він заходив до вітальні (яка також правила Губерманнам за спальню), витягав зі старого серванту акордеона і протискувався кухнею в напрямку вхідних дверей.

      Він ішов Небесною вулицею, а мама відчиняла вікно і викрикувала:

      – Не засиджуйся допізна!

      – Може, крикнеш іще голосніше? – обертався і вигукував тато у відповідь.

      – Saukerl! Поцілуй мене в дупу! Буду кричати так голосно, як захочу!

      Відлуння її лайки неслося за ним вулицею. Тато ніколи не оглядався, ну, принаймні доти, доки не був упевнений, що його дружина вже не визирає з вікна. Такими вечорами, із акордеоном у руках, у кінці вулиці, якраз на розі перед крамницею пані Діллер, він озирався і бачив постать, що замінила Розу у вікні. На мить його довга, примарна рука підіймалася, а тоді він розвертався і помаленьку йшов далі. Коли Лізель бачила його знову, була вже друга година ночі, і тато лагідно висмикував її з обіймів нічного кошмару.

      Вечорами в маленькій кухні завжди було гамірно. Роза Губерманн без угаву говорила, а бесіда в її розумінні – це schimpfen.[11] Вона постійно сперечалася і нарікала. Насправді сперечатися не було з ким, а тому мама користалася кожною нагодою. На кухні вона могла сперечатися з усім світом, і майже щовечора вона так і робила. Після вечері, коли тато йшов, Лізель і Роза зазвичай залишалися на кухні, і мама бралася прасувати.

      Декілька разів на тиждень, коли Лізель поверталася зі школи, вони з мамою простували вулицями Молькінґа – забирали і розносили випраний та випрасуваний одяг найзаможнішим мешканцям міста.

10

«Слава Гітлеру» або «Хай живе Гітлер» (нім.).

11

Лаятися (нім.).