Крадійка книжок. Маркус Зусак

на Лізель Мемінґер навалилася безвольна нерухомість, її охопили заплутані і суперечливі думки. Es stimmt nicht. Цього не може бути. Цього не може бути.

      І тряска.

      Чому вони завжди трясуть їх?

      А, так, знаю, знаю. Припускаю, що це пов’язано з інстинктом. Щоб стримати наплив усвідомлення правди. Тієї миті її серце було слизьким, і гарячим, і гучним, таким гучним, таким гучним.

      Я вчинив по-дурному – я залишився. І спостерігав.

      Тепер мама.

      Дівчинка розбудила її такою ж несамовитою тряскою.

      Якщо вам важко це уявити, подумайте про незграбну тишу. Про шматки й уривки відчаю, що пропливають повз. Про те, як воно – потонути в потязі.

      Сніг безперестанку падав, і мюнхенський потяг мусив зупинитися через ремонт пошкодженої колії. Голосила жінка. Біля неї стояла заціпеніла дівчинка.

      У нестямі жінка відчинила двері.

      Тримаючи маленьке тільце, вона зійшла у сніг.

      Дівчинка рушила за нею – а що ще їй залишалося?

      Як ви вже знаєте, двоє кондукторів також зійшли з потяга. Вони вирішували, що робити, і сперечалися. Ситуація була щонайменше неприємною. Врешті-решт було вирішено довезти усіх трьох до наступної станції, і нехай уже там із цим розбираються.

      Тепер потяг плентався засніженою дорогою.

      А тоді спіткнувся і зупинився.

      Вони зійшли на перон – тіло хлопчика на маминих руках.

      Вони стояли.

      Хлопчик ставав усе важчим.

      Лізель і гадки не мала, де вона. Навколо усе було білим, і, доки вони були на станції, вона могла споглядати лише вицвілий напис на вказівнику напроти. Назва міста нічого їй не говорила, але саме тут, два дні по тому, поховають її братика Вернера. Серед свідків – священик і двоє гробарів, що тремтіли від холоду.

СПОСТЕРЕЖЕННЯДвоє кондукторів.Двоє гробарів.Коли дійшло до діла, один із них віддавав накази.А інший робив те, що йому наказували.Питання: а що, як інший – це більше, ніж один?

      Помилки, помилки – здається, іноді це єдине, на що я спроможний.

      Два дні я займався своїми справами. Я подорожував світом і переносив душі на конвеєр вічності. Я дивився, як вони безвольно котилися вдалину. Декілька разів я застерігав себе триматися подалі від місця поховання братика Лізель Мемінґер. Але знехтував своєю ж порадою.

      Уже за декілька миль,[2] поки наближався до них, я зміг розгледіти маленьку групку людей, що заклякли посеред неосяжного засніженого простору. Кладовище зустріло мене, як друга, і невдовзі я стояв поряд із ними. Я схилив голову.

      Ліворуч від Лізель стояли двоє гробарів, вони терли руки і жалілися на сніг та погані умови для копання в таку погоду. «Так важко розкопати весь той лід» – і таке інше. Одному з них було не більше чотирнадцяти. Учень. Коли він трохи відійшов, десь кроків на двадцять, із кишені його куртки безневинно випала чорна книжка, а він цього навіть не помітив.

      Декілька хвилин по тому мама Лізель рушила зі священиком. Вона дякувала йому за поховання сина.

      А от дівчинка залишилася.

      Її коліна

2

Миля – міра довжини, приблизно дорівнює 1,6 км.