Філософські етюди. Оноре де Бальзак

Поезія і жінка віддаються голими лише своїм коханим! Хіба володіли ми тими, кого творив Рафаель, Анжелікою[22], яку створив Аріосто, Беатріче, яку створив Данте? Ні, ми бачили тільки форму, тільки зображення цих жінок. Ну, а мій витвір, який я бережу в себе у майстерні за міцними замками, – виняток у мистецтві. Це не полотно, це жінка – жінка, з якою я плачу, сміюся, розмовляю і думаю. Невже ти хочеш, щоб я так просто розлучився з щастям, яке тривало десять років, так просто, як ото скидають плащ? Щоб я ні сіло ні впало відмовився від радості бути батьком, коханцем і богом? Ця жінка не просто людське створіння, вона – творіння. Хай приходить твій юний друг, і я віддам йому картини Корреджо, Мікеланджело, Тиціана, я цілуватиму в поросі сліди його ніг; але зробити його своїм суперником – яка ганьба! Ха-ха, та я ще більшою мірою коханець, аніж художник. Та в мене стане мужності спалити мою прекрасну Нуазезу з останнім своїм подихом; але щоб я дозволив дивитися на неї іншому чоловікові, юнакові, художнику? Ні, ні! Я вб’ю того, хто осквернить її поглядом! Я вб’ю тебе, свого друга, якщо ти не впадеш перед нею навколішки! Так невже ти хочеш, щоб я дозволив дивитися на свою богиню байдужим поглядом і віддав її на поталу безглуздої критики тупих йолопів? О, кохання – це таїнство, воно живе тільки в глибині сердець, і все пропало, якщо чоловік каже хай навіть своєму другові: «Ось та, кого я люблю!».

      Здавалося, старий помолодшав. Його очі засяяли й ожили, бліді щоки вкрилися яскравим рум’янцем. Руки в нього тремтіли. Порбус, здивований жагучою силою, з якою було мовлено ці слова, не знав, як поставитися до цього незвичайного, але такого глибокого почуття. При своєму розумі Френхофер чи збожеволів? Володіла ним фантазія митця чи думки, які він висловив, походили від того непоясненного фанатизму, що виникає, коли людина довго виношує в собі великий твір? Чи є надія про щось домовитися з чудієм, одержимим такою химерою?

      Опанований всіма цими думками, Порбус сказав старому:

      – Але ж питання стоїть так: жінка за жінку. Хіба Пуссен не погоджується дозволити вам подивитися на свою кохану?

      – Яка там кохана, – відповів Френхофер. – Рано чи пізно вона його зрадить. А моя завжди буде мені вірна.

      – Ну, то не станемо більше про це говорити, – сказав Порбус. – Але ж, поки ви зустрінете, хай навіть в Азії, жінку не менш прекрасно й досконало збудовану, ніж та, про яку я вам кажу, ви можете померти, не завершивши своєї картини.

      – О, моя картина завершена, – відповів Френхофер. – Якби хтось міг подивитися на неї, він побачив би живу жінку, яка лежить на оксамитовому ложі під балдахіном. Біля неї золота тринога, звідки струмують дивні пахощі. Ти мимоволі простяг би руку, щоб узятися за китицю шнура, який підтримує запону, і тобі здалося б, що ти бачиш, як дихають груди Катрін Леско, красуні куртизанки, котру прозвали Прекрасною Нуазезою. Та все ж я хотів би переконатися…

      – Що ж, їдьте в Азію, – сказав Порбус, помітивши в погляді Френхофера якесь вагання.

      І рушив до виходу.

      Але саме в цю мить до

22

Анжеліка – героїня епічної поеми «Несамовитий Роландо» Лудовіко Аріосто (1474–1533), видатного італійського поета доби Відродження. Примітки Дм. Наливайка.