Філософські етюди. Оноре де Бальзак

хто зумів би так передати вираз нерішучості в перевізника.

      – Цей хлоп’як прийшов із вами? – спитав Порбус у старого.

      – О метре, пробачте за мою зухвалість, – відповів новачок, зашарівшись. – Я нікому не відомий, маю потяг до малювання і зовсім недавно прибув у це місто, джерело всіх знань.

      – Ану покажіть, що ви вмієте! – мовив Порбус, подаючи йому червоний олівець і папір.

      Незнайомий юнак швидко і вправно скопіював штрихами постать Марії Єгипетської.

      – Ого! – вигукнув старий. – Ваше ім’я?

      Юнак підписався під малюнком: «Ніколя Пуссен».

      – Зовсім непогано як на початківця, – сказав старий дивак, що виголошував такі химерні думки. – Я бачу, при тобі можна говорити про живопис. Я не звинувачую тебе за те, що ти захоплюєшся картиною Порбуса. Для всіх його Марія Єгипетська – великий витвір, і лише ті, хто прилучився до найглибших таємниць мистецтва, можуть збагнути, в чому її вади. Але ти гідний моєї науки, ти здатний її сприйняти, і тому я покажу тобі, якої дрібнички треба, щоб завершити цю картину. Дивись обома й напруж усю свою увагу – подібна можливість повчитися навряд чи коли повториться. Дай-но мені свою палітру, Порбусе.

      Порбус пішов узяти палітру й пензлі. Якимись конвульсивними рухами миршавий стариган закасав рукави і просунув великого пальця в різноколірну, густо наквацяну фарбами палітру, яку подав йому Порбус; він майже вихопив у нього з рук жмут пензлів усіх можливих розмірів, і його клинцювата борода раптом грізно заворушилася, виражаючи своїми рухами буйство розтривоженої палкої фантазії. Тицьнувши пензель у фарбу, він пробурчав крізь зуби:

      – Ці тони слід викинути за вікно разом із тим йолопом, що їх складав, вони огидно різкі й фальшиві – як ними малювати?

      Потім із гарячковою поквапністю він доторкнувся кінчиком пензля до різних фарб, кілька разів пробігши всю гаму, швидше, ніж пальці церковного органіста пробігають по клавішах при виконанні пасхального гімну «O filii»[19].

      Порбус і Пуссен стояли обабіч полотна, поринувши в напружене споглядання.

      – А дивись-но, хлопче, – заговорив старий, не обертаючись, – як за допомогою трьох-чотирьох штрихів і одного світло-голубого мазка можна домогтися, щоб повіяв вітерець біля бідолашної святої угодниці, яка, певне, задихалася й пропадала в цьому задушливому повітрі. Поглянь, як заколивалися тепер оці складки – і стало очевидно, що ними грається вітерець! А раніше здавалося, що це накрохмалене та ще й приколоте шпильками цупке полотно. Чи помічаєш ти, як атласний відблиск, який я щойно поклав на груди, правдиво відтворює оксамитову пругкість дівочої шкіри і як оцей змішаний тон – буро-червоний із кольором паленої охри – відразу зігрів оцю затінену поверхню, сіру й холодну, де кров застигла, замість дзюркотіти в жилах? Юначе, юначе, жоден учитель не навчить тебе того, що зараз показую тобі я. Один Мабузе знав таємницю, як вдихнути життя в постаті, зображувані на картинах. А в Мабузе був лише один учень

19

О сини (лат.).