Філософські етюди. Оноре де Бальзак

– ви сьогодні по суті зіграли роль ката.

      – Ви ж самі розбуркали мою цікавість і поділяли її, а тепер читаєте мені мораль!

      – Ви змусили мене замислитися, – відповіла вона.

      – Отже, мир убивцям, війна нещасним і слава золоту? Але облишмо це, – додав я, засміявшись. – Гляньте-но на оту молоду особу, яка щойно увійшла до вітальні.

      – Ну й що?

      – Три дні тому я її побачив на балу в неаполітанського посла і закохався в неї до нестями. Благаю, скажіть, як її звати? Ще жодна дівчина так мені не…

      – Це панна Вікторина Тайфер.

      Я був приголомшений.

      – Мачуха недавно забрала дівчину з монастирського пансіону, де вона здобула освіту, хоч і трохи запізно. Досить довго батько відмовлявся визнати її за дочку. В цьому домі вона вперше. Дуже гарна й дуже багата.

      Ці слова супроводжувалися ущипливою посмішкою. Аж раптом ми почули нестямні, хоч і приглушені зойки. Долинали вони десь із сусідніх покоїв і слабко відлунювали в саду.

      – Та це ж голос Тайфера! – вигукнув я.

      Ми напружили слух і почули жахливий стогін. Банкірова дружина підбігла до нас і зачинила вікно.

      – Не хочу істерик, – сказала вона. – Якщо панна Тайфер почує ці зойки, з нею може статися нервовий напад.

      Банкір повернувся до вітальні, знайшов Вікторину і щось сказав їй упівголоса. Дівчина скрикнула і вибігла в двері. Картярі урвали гру. Кожен розпитував сусіда. Гомін у вітальні посилювався, гості почали збиратися купками.

      – Невже Тайфер… – почав був я.

      – …наклав на себе руки? – докінчила за мене моя насмішкувата сусідка. – Я гадаю, ви не стали б носити по ньому жалобу.

      – І все ж таки, що з ним сталося?

      – Бідолаха страждає від рідкісної хвороби, – відповіла господиня дому. – Ніяк не можу запам’ятати її назви, хоча пан Бруссон не раз мені її повторював. От і сьогодні в нього напад.

      – А як вона проявляється, ця хвороба? – раптом запитав один з гостей, судовий слідчий.

      – О, це дуже тяжка недуга! – відповіла господиня дому. – Лікарі не знають жодних засобів проти неї. Одного разу з бідолахою Тайфером стався напад, коли він гостював у мене в маєтку, і я не витримала, поїхала до сусідки, аби тільки не чути його зойків. Він кричав тоді жахливо, хотів смерть собі заподіяти; дочка мусила прив’язати його до ліжка й надіти на нього гамівну сорочку. В такі хвилини бідолашному здається, ніби якісь звірята залізли йому в голову й гризуть мозок, ніби його смикають за нерви, перепилюють їх пилкою, витягують з нього один по одному. Головний біль іноді буває в нього такий нестерпний, що одного разу спробували припалити йому шкіру, щоб приглушити ці муки іншим болем, але він цього навіть не відчув. Та коли він узяв за домашнього лікаря пана Бруссона, той заборонив удаватися до такого методу, сказавши, що в пана Тайфера нервове захворювання – запалення нервів, тому слід ставити йому п’явки на шию та примочки з опію на голову; і справді, напади порідшали, тепер вони трапляються тільки раз на