Лимерівна. Панас Мирный

Нащо тобі?

      Карпо. Та до його мені діло. (Задумується).

      Маруся. Вони пішли на хрестини до сусіди.

      Карпо. Шкода.

      Маруся. Що ж там таке?

      Карпо (понуро). Нічого… А це що ти шиєш?

      Маруся. Сорочку вишиваю.

      Карпо. Кому?

      Маруся. Парубкові.

      Карпо. Якому?

      Маруся. Та вже ж не тобі!

      Карпо. А якби й мені?

      Маруся. У тебе є та, що пошиє.

      Карпо. Хто ж мені пошиє?

      Маруся. А Наталя?

      Карпо (весело). Наталя?… Якби то вона пошила!

      Маруся. Попроси, то й пошиє.

      Карпо (сумно). Ні, не пошиє… Просив уже.

      Маруся. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б… Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.

      Карпо (зітхнувши). 1-і… вже!

      Маруся. Чого: вже?

      Карпо (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу — то вона й одвернеться.

      Маруся. То тобі так здається… Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?

      Карпо. Коли б же то воно так було, як ти кажеш.

      Маруся (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.

      Карпо. Нічого й примічати, коли воно і так видно!

      Маруся. Що ж видно?

      Карпо. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!

      Маруся. Кого?

      Карпо. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!

      Маруся. Авжеж, не знаю.

      Карпо. О, ти не знаєш!… Всі ви, бачу, однакові.

      Маруся. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.

      Карпо. Ще й далебі! А Василя не знаєш?

      Маруся. Якого Василя?

      Карпо. Вашого!… приймака… Щоб йому…

      Маруся. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!

      Карпо (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?

      Маруся. Отже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що — Василь? Наталя — давнього, значного роду, а Василь — приймак безродний, та й годі!

      Карпо. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.

      Маруся. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!

      Карпо. Усі люди кажуть… Все містечко знає. Моя мати каже.

      Маруся. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.

      Карпо. А Наталя не кохає Василя?

      Маруся. Авжеж, ні.

      Карпо. Кого ж вона кохає?

      Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.

      Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може