Лимерівна. Панас Мирный

слухати? Що вона придбає, як за Василя піде?… У його ж — ні за плечима, ні перед очима… приймак — та й годі! А Шкандибенко — дука; худоби скільки, грошей… давнього заможного роду.

      3 дівчина. А мати його? Та вона ж її цілком проковтне, не соливши, з’їсть!

      Шкандибиха витикається з-за дерева.

      Та ось і вона. Дивіться, дивіться, яка страшна!… Іч, як похнюпилася… Чи не сина, бува, шукає, щоб йому доброї моркви вскребти? От злюка, господи!… Як справді піде Наталя за Карпа, то вип’є чималу та ще й повну від такої свекрухи!

      ВИХІД IV

      Шкандибиха (про себе). О-о… зібрались!… Чого вони зібрались?… До хлопців, бісові сучки, аж іржуть!… На шию серед дня б вішалися!… Ні стида їм, ні сорому! (Плює). Який тепер світ настав? Господи! (Хреститься). Колись дівчина глянути у вічі парубкові соромилась, а тепер — сама на шию скаче!… Тьфу! поганки! нетіпанки!

      3 дівчина. О, дивіться: бурмоче, бурмоче… То, певне, нас лає.

      Дівчата сміються.

      Шкандибиха. Чого ви зуби скалите, сучки? Чого ви на мене витріщилися?

      3 дівчина. Їй-богу, вона, мабуть, відьма…

      Дівчата ще дужче заливаються з реготу.

      Шкандибиха. Сміються!., регочуть!… Ги-ги-ги! го-го-го!… Тьфу! поганки! І мору на вас немає, і згуби! Хоч би москалі найшли на ваші дурні голови та сучі очі!… От їм що: хи-хи та сміхи… А дома сидіти? а діжі місити? (Плює і виходе).

      ВИХІД V

      3 дівчина. От баталія буде, як вона де Карпа з Лимерихою зуспе… А ходімо, дівчата, за нею навзирці.

      Дівчата. Ходімо! ходімо!

      Розбігаються по кущах. Як вони скриваються, з противного боку виход Наталя з Марусею.

      ВИХІД VI

      Наталя. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі сестрице.

      Маруся. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трох що-небудь мав за собою — зараз би послав старостів до тебе… А то, каже: і вона убога, і в мене немає нічого!

      Наталя. Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?

      Маруся. Та більш і нічого.

      Наталя. Так таки — нічого?

      Маруся. Та, бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий і говіркий, такого накаже — не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та… Тоді вже і не підступай до його! Самі батько бояться його займати… І в такі часи завжди зіходе з двору.

      Наталя. Куди ж він зіходе?

      Маруся. А господь його знає! Світ’за очі…

      Наталя (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий та туга тяжка?!

      Маруся. То що б було?

      Наталя (не слухаючи). Коли б можна чоловікові заглянути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає).

      Маруся. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталко?

      Наталя. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!… Чи удень сиджу я одна, самотою, — він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу, — і сонній він мені привиджується, не дає спокою!

      Маруся. Ото вже ти його так укохала!… А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.

      Наталя.