Неоднаковими стежками. Іван Нечуй-Левицький

завзятущим лібералом, чи що, — промовив Елпідифор Петрович насмішкувато.

      — На цей час я надумав і справді щось ліберальне: щоб ви загодя застрахували свою нову мебіль в нашому страховому товаристві, де я служу; бо коли ваша мебіль вдалась на вдачу така ліберальна, як я, то ще, борони боже, коли б часом не знавісніла та й не погоріла на пожежі, — сказав Уласевич. — Це ж часом буває! Еге?

      — Одже ж ви правду кажете, Михайле Кириковичу. Шкода буде втрати, а втрата була б чимала, — сказала Таїса Андріївна, зирнувши на Любу, — треба доконечне застрахувать.

      — Атож! Мебіль не випручається з огню, як я колись в Москві викрутивсь од поліції. Я тоді був страшенним лібералом. Поліція слідкувала за мною й трохи не ганялась. Мені було байдужісінько про неї. Але раз якось кличе мене поліцмейстер і дає на бомазі загад зараз виїхати з Москви. От тобі й на! А як же мені на службу ходить в Москву з якогось Серпухова, чи що? Я взяв та й переїхав на передмістя, що було записане селом коло самої Москви, як от наша Деміївка сливе коло Києва. Найняв я там житло та й їжджу собі в Москву з тієї московської Демїївки. І ніхто не мав права до мене причепиться, бо я був правий: виїхав з Москви, а жив і служив у Москві.

      — Хитро-мудро й не дорогим коштом, — сказала Мелася.

      — Але ви вже, мабуть, кинули геть той небезпечний лібералізм? — спитав наздогад Елпідифор.

      — Ну його ік нечистому ту мороку! Був кінь, та з’їздився. Я вже давно збайдужнів до усякої політики. Уласевич налив чарку портвейну й почастував сам себе.

      — А було й таке в ті давні ліберальні мої часи, що я й ліберальні вірші складав, — сказав він згодом.

      — То ви поет? ви здатні й вірші складать? — неначе аж писнула Мелася тоненьким голоском.

      — Атож! Ще як я був в третьому класі військової гімназії, мені нависла на очі одна панна, дочка нашого наглядача.

      — Певно, була красуня? — обізвалась Люба.

      — Була гарна, як намальована, але була старша од мене на десять рік, а може, й більше.

      — І вона вам припала до вподоби? — спитала Люба з зачудуванням.

      — Ще й як припала! Я й за лекції забув. Покинув вчиться, та все шкрябаю вірші, бо закохавсь напропали. А тато раз якось і нагодивсь в кімнату саме тоді, як я шкрябав про свою любов. Бере й читає голосно: «Она моя, краса природы, совершенство! Я от тебя уж без ума! Кто вырвет деву у меня?»

      — І татко, мабуть, вирвав у вас «дєву»? — сказала Таїса Андріївна.

      — Видер з рук папір, пошматував на дрібненькі шматочки та й викинув за вікно, потім стулив два пальці докупи, дав мені носатку, та ще й приказав глузуючи: «Оце тобі лобзання! оце тобі «дєва»! Розхапали, мабуть, миші та пацюки мою любов та й порозносили десь по норах.

      — Але, мабуть, ви й теперечки складаєте нищечком вірші, коли почали їх писати ще зазелень, ще змалку? — спитала Мелася.

      — Не нишком, а таки голосно складаю, бо в одній газеті вони й теперечки друкуються, тільки під чужим йменням. Шукайте, — буде підписано «Безверхий»: ото моє прізвище по поезії.