Неоднаковими стежками. Іван Нечуй-Левицький

і сам незчувсь, як спахнув: підвівсь з стільця й замахав руками вже зовсім не аристократично й не по-столичному.

      — Я спроваджу наглядача туди, де козам роги правлять! Я цьому паскуді покажу, як доглядати тюрми. Мені щоб було скрізь чисто й чепурно. Мені щоб нігде не було ні смітиночки, ні порошинки. Про мене, стій з деркачем та й махай щохвилини. А як ні, то, про мене, нехай провинники ховають собі в роти й животи нитки й ремінці та й ковтають… Душа моя не зносе цього сміття! Цього я не подарую нікому. Цього я не стерплю!

      Елпідифор спахнув, почервонів, з нестямки замахав руками, неначе він уявки бачив перед собою того наглядача й того стійчика і лаяв їх на всі застави. Йому й з голови випало, що тутечки була не тюрма, а лиснючий салон, і перед ним стояли не сторожі та стійчики, а сиділи шановні панії. Спах злості засліпив йому очі, затуманив тяму. Він ніби посатанів: крутив головою, махав руками. Золоті перстні блискотіли. Люті карі очі блискали. Червоний вид аж пашів.

      Усі дами ущухли й з дива вирячили на Елпідифора очі.

      Таіса Андріївна та Любка вже з рік прожили вкупі з Елпідифором і знали його, як дуже ввічливу й делікатну великосвітську людину. Він передніше й голосу ніколи не піднімав вгору, не то що не галасував. Але, оббувшись та оговтавшись з дамами, він тепереньки не вдержавсь і несподівано неначе вивернув себе навиворіт і показав свою палку опришкувату вдачу. Таіса Андріївна ще й передніше чула од люден, що перша жінка покинула його через його палку, опришкувату вдачу, але про те нічого не казала Любці. Тепер вона пересвідчилась, що чутка про Елпідифорову забісовану вдачу була правдива. Таіса сиділа збентежена цією вихваткою. Люба перестала сміяться та крутить очима. В покоях на одну мить стало тихо, ніби мертво. Усім стало якось ніяково.

      Коли це в прихожій щось шарпнуло дзвоник, і хтось вскочив в прихожу швидко, прожогом. Мелася заглянула через одчинені двері в прихожу. Там щось ворушилось. Горнична поралась коло вішалки. Проти заскляних дверей Мелася вгляділа щось кудлате та пелехате, їй спочатку здалось, що то горнична впустила здоровецьку собаку, котру привів гість. В сутінках неначе заметлялись кудлаті та пелехаті собачі вуха, майнула ніби довга мохната цапина борода. Меласі здалось, що та собака никає коло дверей й обнюхує. Але гість скинув колоші й підвівся. В Меласі в очах знов майнула в темних суточках якась чудернацька пелехата постать.

      «Що воно за проява нишпорить в прихожій? Не то цап, не то людина», — подумала Мелася, втиривши очі в ту постать.

      Меласю взяла така цікавість, що вона вже підвелась з місця й була напоготові бігти в прихожу й подивиться, хто то прийшов. Але та постать незабаром роздяглась, причепурилась перед дзеркалом і ніби вплигнула в світлицю.

      Мелася аж тоді придивилась, що в світлицю вступила й справді трохи чудна постать, котра своїм довгобразим видом трохи скидалась на цапа. На голові стриміло розкішне довге волосся, що вилось густими, неначе посіченими кучерями й спадало трохи не на плечі. Довгі вузькі вуха стирчали вгору й скидались ніби на ріжки.