Вибрані статті. Михайло Грушевський

українсько-руської народності й виробляю її схему як у загальних курсах, так і спеціальніших працях. По сій схемі укладаю я свою історію України-Русі, і в такім же виді представляю собі історію «руських» народностей. Не бачу трудностей, аби була зроблена подібним способом історія білоруської народності, хоч би вона випала менше багато, ніж історія українсько-руська. Історія великоруської народності майже готова — треба тільки обробити її початок, замість пришитого до неї тепер київського початку, та вичистити від ріжних епізодів з історії України й Білорусі — се вже й так майже зроблене істориками великоруського народу й суспільності.

      Найбільше раціональне здається мені представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині. Се не виключає можливості представлення синхроністичного, подібно як укладаються історії всесвітні, в інтересах перегляду з педагогічних, щоб так сказати, мотивів.

      Се деталі, й вони мене інтересують мало. Головні принципи: треба б усунути теперішній еклектичний характер «русскої історії», зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей, консеквентно перевести історію східнослов’янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами. Думаю, що й прихильники нинішньої історичної схеми «русскої історії» признають, що вона не бездоганна і що в своїх спостереженнях я виходив від правдивих її хиб. Чи сподобаються їм ті принципи, які я хотів би положити в основу її реконструкції, — се вже інша справа.

      У Львові, 9 (22) IX. 1903

      Спірні питання староруської етнографії

      Розселення східнослов’янських племен, поділ їх на групи, уставлення їх територій і відносин — все це має за собою вже дуже поважну літературу, поважну історію дослідів. Але хоч завдяки старанням численних дослідників удалося не одне роз’яснити й привести до потрібної докладності, то ще більше лишається тут сумнівного, спірного, а й серед тих гадок, які нині циркулюють в науковій літературі cum tacito consensu,[13] не викликаючи спору, дуже багато є такого, що вимагало б ревізії, перевірки або дуже значних поправок.

      Головною, а дуже довго — одинокою майже підставою до всяких виводів в сфері староруської етнографії служили звістки «Повісті временних літ», передовсім реєстри східнослов’янських племен, уміщені на початку її. Реєстри сі мали вповні принагідний характер, і хоч остатні редактори «Повісті» доложили старань, щоб дати їм якусь більшу повноту й докладність, так щоб з них міг зложитися образ «словЂнского языка въ Руси», одначе неповноти, неясності, непевності в сих реєстрах лишилося досить, аж занадто. Приходилося розглянутись за іншими джерелами.

      Пок[ійний] Барсов в своїй «Географии Начальной летописи» — праці, що й досі лишається підставовою для староруської етнографії, звернувся до географічних назв, шукаючи в них пережитків племінних імен

13

cum tacito consensu (лат.) — з мовчазної згоди