Привітання життя. Богдан-Ігор Антонич

бомбаї й багдади.

      І начеб виросли нам крила з пліч,

      і забажали ми летіти пріч.

      Та в кріслах нас держав шалений гніт,

      розпуки нас облив морозний піт.

      До музи

      1

      Навіщо ти прийшла до мене

      й застукала в вікно?

      Навіщо серце б’є шалене,

      а думка з ним водно.

      Навіщо ти прийшла до мене,

      веселкою заблиснула в вікні?

      Навіщо серце ти шалене

      в ці безпросвітні будиш дні.

      2

      Тисяча питаннів падає на наші уста,

      тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги,

      тисяча зірок свої вказує нам дороги, тисяча

      вогнів палає, й далі темінь пуста.

      І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,

      моряки сліпі на корабельній світа вежі.

      Музо, вигнана за дійсності вузької межі,

      чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь.

      3

      Я не потраплю, я не зможу, я не зможу

      для тебе вирізьблювати, мов діаманти, вірші,

      як дні кругом все гірші, все гірші.

      Але я знаю: в цю хвилину непригожу

      небавом, може, навіть нині нараз

      тебе побачу в простої людини чині.

      4

      Навіщо ти прийшла до мене

      й застукала в вікно?

      Навіщо серце б’є шалене,

      а думка з ним водно.

      Навіщо ти прийшла до мене

      й застукала в вікно?

      Навіщо серце б’є

      шалене?

      А може, чує що воно.

      Зелена елегія

      Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

      Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.

      Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,

      замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

      Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,

      жовта дорога вела просто до річки униз.

      В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:

      всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

      В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та

      тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.

      Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,

      скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

      Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,

      гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний

      хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,

      разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.

      Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,

      пліт із широких делин, кілька зелених смерек,

      с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,

      тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

      Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,

      сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.

      Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,

      в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

      Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв

      в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

      Хлопець,