Привітання життя. Богдан-Ігор Антонич

келих із гуком. Кругом все у померках.

      В обіймах її зверещав капітан в диких обертах.

      Дарма, капітане, даремно взиваєш ти помочі.

      Втекли всі. Самітні замовкли вмить вигуки поночі.

П о я с н е н н я

      На дворі буревій,

      у корчмі портовій

      на столі джину збан.

      Та не йде вже пиття.

      Під столом без життя

      молодий капітан.

      Епілог

      На синьому небі почали вже зорі виблискувати,

      у сяєві білому хвилі тихенько полискувати.

      Бджола

      Лисніє липовий, липневий липець,

      липучий і лискучий в білім збанку.

      В нім розтопились зорі на світанку

      і пахощі левад, квітчастих китиць.

      Над озером пахучим, золотавим

      дзеленькає маленькая бджола.

      На брезклі брижі жовтого чола

      лягає тінь її пружком імлавим.

      Мов квітка, розхиляє, п’яна цукром,

      крил пелюстки, а рідина густа

      маленькі ніженьки хватає цупко.

      І крильцями пішла розпуки трясця,

      над ними мед замкнувся, мов уста.

      Ось так вбиває часом власне щастя.

      Велика подорож

      Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,

      й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене

      не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,

      що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

      Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.

      Навкруги байдужі очі й обоятні постаті незнані,

      й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в’юк.

      Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

      Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,

      де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.

      Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.

      Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.

      А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купе

      й каже нам оправдати до існування право та наш лет.

      На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,

      я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.

      Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,

      та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому

      і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станції

      та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.

      Вірш про вірші

      Чоло в долоні похили,

      чоло в долоні похили.

      В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти,

      крізь шибу туги будеш в очі місяця глядіти.

      туман обійме ночі злий,

      туман, що в кольорі золи.

      Півкола на воді

      розвівши,

      поволі місяць сів.

      На галузі задуми листя виросте блакитних слів,

      заслониш очі тишею, немов руками, а тоді

      почуєш спів,

      почуєш вірші.

      Не ті в