Сагайдачний. Андрій Чайковський

В хатчині зробилося тепло і весело.

      — Можемо тут і цілий тиждень пересидіти і відпочити.

      — Наші коні не поєні.

      — Правда, годі тепер за криницею шукати. Принесу їм снігу.

      Петро пішов по сніг. Марко набрав теж снігу в усі посудини, які лише в хаті знайшлися, і приставив до огню. Петро шукав далі на полиці та по кутках хати і аж скрикнув з радості. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонці засушеного і замерзлого хліба, коробочку солі, кілька сушених риб і все те складав на столі.

      — Дивися, Марку — празник на цілий тиждень. Як стрінемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу «раба божія, єго же ім'я ти Господи віси…».

      — Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, — каже Марко.

      — Чортзна-що верзеш! Кому би хотілося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсі, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хіба як сніг стопиться, то значить не зараз. Впрочім, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, — говорив твердо Петро і тупнув з досади ногою об долівку. — Ми вже Богу дякувати, не дітваки, а козаки.

      За той час в хаті робилося тепліше. Огонь від печі блимав по чорних зачаджених стінах хатчини. Петро набрав кілька пригорщ борошна і взявся варити куліш, до якого всипав солі і вкинув сала. Куліш кипів, а хлопцям аж слина від того набігала, так їсти хотілося… Відкололи два куски хліба і виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.

      — От ще й лишилося для гостей, — каже Петро, заглядаючи на дно горщика.

      — Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справді гості трапилися?

      — Ну то що? Хіба такі самі втікачі, як і ми обидва; було б нам веселіше, а я їх ні раз не боюся… Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре відживляться.

      Він розв'язав мішок і став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не міг вийти. Там були завинені в платку три салені свічки.

      — Не кажу ж я, що покійник добрий хазяїн був, — царство йому небесне.

      Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсім не погас. Відтак поклякали обидва й стали молитися Господові за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печі свіжої соломи і полягали спати По такій утомі, по невиспаній попередній ночі заснули відразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крізь сон почув він якийсь рух докруг хати. Якась біготня в різні сторони. Він прокинувся і став наслухувати ліпше. Біготня збільшувалася. У стайні стали коні форкати і непокоїтися. «Що це може бути? — подумав. — Хіба ж погоня?»

      — Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро підвівся, протер очі і слухав теж.

      — Це нічого іншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вітряку!

      Вовки стали гаркотіти, жертися між собою, добуватися до дверей, а далі стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.

      — А бодай вас святий Микола побив! — крикнув Петро. — Не дадуть нам уже до ранку спати.

      — Коли б хоч дверей не перегризли, бо коні наші пропали б, а може, й до вікна