Хмари. Іван Нечуй-Левицький

на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.

      До півночі Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм’якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.

      Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.

      — Як сьогодні погано надворі. — сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.

      — Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте?

      Сухобрус не сів і знов терся та м’явся. Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.

      — Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.

      — То-то й лихо, що ти не виходила. не послухала свого мужа.

      Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.

      — Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! — сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

      — Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім’ї.

      — Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.

      Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.

      — Марто! Ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелів: «Жена да убоїться свого мужа», — так глаголе Святе письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть.

      Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.

      — Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?

      — Ми люди простіші, а Воздвиженський людина — не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люде почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

      — Тату! Не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього. не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

      — Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку.

      — О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!

      — Ой Марто! Ти таки зроду опришкувата й уперта! Ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, — вмовляв Сухобрус свою дочку.

      — Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, — сказала Марта осміхнувшись. — Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.

      — Який тепер світ настав! І все то слідкують, висліджують!. кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!

      — Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я то не оступлюсь од свого