Хмари. Іван Нечуй-Левицький

Ти мені помішаєш папери!

      Змахнувши рушником подекуди порох, Марта вийшла з кабінету.

      Упоравшись, вона сіла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався і йшов на лекцію, запихаючи в кишеню свої жовті лекції, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як і завжди вона робила, коли він куди виходив. В його на шиї не було галстуха, а з-під жилетки виглядав шматок білої сорочки.

      — Подивись лишень на себе в дзеркало та тоді вже вийдеш з дому, — сказала йому Марта.

      Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав’язав шию.

      Воздвиженський пішов на лекцію. На лекції з його думки не виходило гнівне й люте жінчине лице.

      «Так оце та смиренна, богомільна купецька дочка! — вертілось у його на умі, — так оце та Марта, що виросла під впливом «Печорського Патерика» й чудовної Братської ікони богородиці?»

      Того дня лекція його була така погана та поплутана, що студенти слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нісенітницю, що сам аж за боки бравсь од сміху, переписуючи її начисто.

      Воздвиженський вернувся додому на обід не зовсім спокійний. Він все назирав над жінкою за обідом. Вона більш мовчала, ніж говорила, і обзивалась дуже знехотя. Настав час вечірнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стіл. Вона не сідала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, ніби за ділом. Воздвиженський примічав, що не все вчорашнє скінчилось і що жінка має собі щось на умі.

      Того ж вечора, розпорядившись у пекарні, заколихавши дитину, Марта ввійшла в кабінет мужа. Хода її була тверда, очі сміливі. Воздвиженський стривоживсь.

      — Степане Івановичу! Дай мені грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринці у сестри я одна була у старомодному чіпкові й старій сукні, тоді як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованців.

      — Ет, вигадала! Носитимеш і по старій моді.

      — Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батьківське поносила, що мала. Степане Івановичу! Не видумуй казна-чого та давай гроші, бо треба!

      — А як я не дам! — сказав Воздвиженський трохи сердито.

      — А як мені треба? — одказала йому Марта ще сердитіше й голосніше. — Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в хазяйстві зайва крихточка не пропадає.

      — То добре робиш! Коли б у тебе і на моди не пропадала зайва крихточка.

      Марта зблідла. Очі її з блискучих стали матові. Вона випросталась на весь свій високий зріст.

      — То ти хочеш, щоб я одягалась на батьківські гроші? То ти хочеш, щоб твоя жінка ходила, як та обірвана циганка! То ти хочеш, щоб я була сміховищем для людей!

      Її голос перервався. Од великого гніву їй захоплювало дух в горлі. Матові очі знов стали блискучі й сипали іскрами, губи зблідли. В очах, в лиці світилась така енергія, проти котрої насмілився б йти тільки той, хто не зумів би того прочитать на її лиці.

      У Воздвиженського самі ноги подалися назад. За кожним словом вона підступала до