Талант. Степан Васильченко

не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.

      Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.

      Щира, гаряча, довга.

      IV

      У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.

      Прийшла до Андрія Маркевича по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель, – прийшла на довідки.

      Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.

      На мене пильно дивились цікаві очі.

      Великі, довірчиві, карі.

      Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.

      Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?

      Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.

      Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.

      Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартовливо почав:

      – Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?

      Тетяну ніби хто незнаний вколов голкою:

      – Одчепіться з своїм театром…

      Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.

      Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.

      І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.

      Таємні чари розвіялись, як і не було їх.

      Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.

      – Розумієте, – звернувся до мене, – театр – Вавилова клуня, сцена – пара перекинутих саней, грим – уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.

      – Дарма, – похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.

      – Завіса – з драних ряден, дзвонять у битий чавун…

      – Дарма, – горить, як у огні, на місці не всидить…

      – А що найцікавіше, так це музики, – допікає Андрій, – рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.

      Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:

      – Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…

      Андрій Маркевич зареготався, удоволений.