Талант. Степан Васильченко

мрійно і лагідно.

      Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело – по-бурсацькому.

      До мене:

      – Ви співаєте?

      – Співаю.

      – Цю знаєте? – І на всю школу несподівано шугнуло:

      Де ти бродиш, моя доля…

      Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:

      – У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?

      Я сказав, що горілки не буду пити.

      Він не почув чи не зрозумів:

      – Що?

      – Кажу, що я пити не буду.

      – Чому?

      – Не п'ю.

      Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:

      – Ви – козак?

      Сміюся:

      – Козак.

      – І не будете? – В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.

      Кажу спокійно й рішуче:

      – Ні.

      Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.

      – Не треба. Казали – приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…– Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.

      У порозі спинився, саркастично зажмурив око:

      – Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту – плакати не буду.

      Ляснув дверима, зник.

      Дивлюсь услід.

      Химерна якась людина.

      III

      Андрій Маркевич, старший учитель в школі, – рудий кремезний паруб'яга. Обличчя – червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові – кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.

      Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.

      Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.

      До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.

      Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.

      В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.

      Став помічати – мій колега спозирає за мною.

      Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…

      Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.

      Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здається, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.

      Одного вечора чую – легенько стукає в двері.

      Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.

      Питає так, ніби між іншим:

      – Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?

      – Читаю потроху, – неохоче одказую.

      – Книжки які цікаві маєте? – прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.

      – Більше