Дві московки. Іван Нечуй-Левицький

моргали. Хлопцi наймали своїм дiвчатам музики по три шага за танець.

      Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки бряжчали на шиї разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi, то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко, неначе зграя галок заворушилася, зароїлася в синьому небi.

      Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки – розганяли дiвчат, як полохливих ластiвок, i починали козака. Загула, застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками, рвуть траву зелену з корiнням пiдкови! А хлопцi, взявшись в боки, закинувши шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять ногами, то вдарять тропака, то знов плеснуть в долонi, знов пiдуть навприсядки, аж земля стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту аж у вухах лящить!

      Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить, як пiвонiя на сонцi. Марина танцює i других в танець тягне. Хлопцi змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше, Марина, як метiль, полетить швидше й легше!

      Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи одна одну. Хлопцi пiдгукували, приказували й присвистували.

      Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм поганих, та не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали неначе музики, не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на її брови, а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому городi…

      Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились ноги танцюючи. Пiшли музики по улицi, виграваючи, а за ними слiдком побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти, вечерю варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.

      Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо червонiло жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим лiсом небо було синє-синє, аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невеличкi червонi хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях вечiрньою добою. Гасло полум’я на заходi, дотлiвали червонi хмарки, займались подекуди серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат проти заходу, а на яру ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт з таким же темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.

      На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на однiм кутку спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали iншої. Десь далеко затягли самi парубки i заглушили всi улицi. Через став перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:

      Я по сiм боцi,

      Ти по тiм боцi!

      Передайся до мене!

      В мене бiле личко,

      В тебе чорнi брови:

      – Ти ж менi до любовi!

      А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав «чумака» голосно та витяжно, з думою глибокою,