Дві московки. Іван Нечуй-Левицький

вмiють розглядати, не дивлячись прямо в вiчi!

      А дiвчата були й справдi гарнi! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а друга – Мариною. Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але повновида й кругловида. Пiдборiдочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима. Синi невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце сяде, та задумається, та спустить свої довгi, густi вiї на повнi щоки.

      Подруга її Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а надто той тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне намисто. На височенькому рiвному чолi, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi тонкi чорнi, аж неначе синi, брови. Як терночок, чорнi швидкi очi плавали по бiлих, неначе пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая весняна рожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонiї…

      Марина була смiлива й проворна. Без неї не обходилась на селi нiяка гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було, вдарять музики в струги, Марина не встоїть i не втерпить! То дрiботить, то тихо попливе, як вутка по водi, поводить станом та головою. Настане лiто, заведеться вулиця Марина перша, було, подає голос, перша заспiває пiсню, та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат, а надто хлопцiв. Проворна була Марина.

      Не її, а вона хлопцiв, було, зачiпає. Тим-то й боялись її сватати, тим-то недобра чутка про неї пiшла помiж говорухами, цокотухами.

      Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й задумається.

      Вони полюбили одна другу i стали подругами. Василь одiйшов вже далеченько та все оглядався до дiвчат. «Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! – думав вiн собi. – Аж спитаю в матерi, чия вона».

      В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки та парубки, у лiвому – дiди, серед церкви – малi хлопцi, а в бабинцi – молодицi та дiвчата. Василь, як москаль, став по самому переду, де звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.

      Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було душно, як на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матерi, тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на їх Василь i закрасив собою ввесь свiт разом для обох дiвчат! їм здалось, що Хомиха така добра бабуся, що й на свiтi добрiшої немає, їм здалось, що й дяки краще заспiвали, i священик краще зачитав. Почали дяки спiвати якоїсь жалiбної пiснi, а в Ганни сльози покотились з очей…

      Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i трохи за їх не побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в синiй суконнiй свитi виносив з вiвтаря євангелiя та образи, понакриванi шовковими хустками, i роздавав їх багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали носити образ, напнутий червоною хусткою.

      Вийшла