Дорогою ціною. Михайло Коцюбинський

— вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі.

      Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня.

      — Отче наш… да будеть воля твоя… — молився хтось із притиском, із чуттям.

      Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала. Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.

      — Ти ще не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.

      — Та мало що… Так сон наліг на мене, так наліг… Коли б уже швидше рушати звідси…

      — Ще рано, до півночі далеко… Ну й холод — чисто змерз!… Іване! — обернувся Остап у другий бік. — Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?

      — Падку мій! Таж то аж наверх лізти, гей! — жахнулось щось у темряві пискливим бабячим голосом і кілька разів відсапнуло, немов корова у хліву.

      — І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору, — кинула Соломія.

      — Овва… овва… бозна-що вигадали… я й не на таке лазив… — образився Іван. І з сими словами стало чутно, як він подряпавсь на стрімку стіну урвища, важко й часто відсапуючи.

      — Бач, старається Котигорошок… — промовив хтось із темряви, — аби молодиця слово сказала — в пекло полізе.

      За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину і запорошуючи усім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван.

      — От і не виліз… от і короткі ноги… ге! Якби не короткі ноги — сидів би один із другим поночі… а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?… Є!… А губка є?… Є!… Ну, викрешемо… ге!…- торохтів він, мов горохом сипав.

      Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, трощив його і складав на купу.

      Врешті черкнулась криця о кремінь… спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись.

      Іван припав до землі і дув. Червону цятку, до якої він мало не торкавсь устами, розбирав гнів: вона росла, червоніла, пирскала, мов сердитий кіт, і врешті, не витримавши, схопилась полумям, бухнула сивим димом і залляла світлом дно чорториї.

      Нерівне світло осявало коротку, грубу фігуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втікачах, що сиділи й лежали купками по землі. Круті глинясті стіни урвища жовтіли, і лиш угорі, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.

      Остап та Соломія присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Усі насторожились.

      — Гаси вогонь! — обізвався хтось пошепки й з тривогою. — Крий боже, ще помітять…

      Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому і не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й курилось.

      Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих.

      У проваллі знов стало темно. Усі мовчали.

      — Іване, — перервав хтось врешті тишу, — розкажи-но, як тебе жінка била та як ти од неї