Дорогою ціною. Михайло Коцюбинський

сонце встало й оглядало світ палаючим оком, а на степовому горизонті немов справді завислі хмарка куряви.

      Остап із Соломією звернули з шляху на поле і незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут, у кориті висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечніше, ба навіть і деякі вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну западинку, оброслу травою, а далі течійкою шилось по закрутах рівчака. Тут вони порішили спочити. Спільний сніданок і можливість перекинутись щирим словом із близькою людиною — дорешти помирили Остапа з несподіваним випадком; його значно заспокоїли Соломіїні доводи, і обидва товариші, вже без зайвих турбот, натомлені нічницями, твердо поснули сном молодості.

      Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від шаленого реготу.

      — Ха-ха-ха!… От козак — разкозак!…- реготався Остап. — Ха-ха-ха!…

      Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась і, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

      — Ти чого?…

      — Продери, продери очі… Ха-ха-ха!…

      — Бачу вже… Та чого ти?

      — Ну, тепер ходім.

      Остап підвів Соломію й потяг її до кринички.

      Стань на коліна і дивись у воду…

      Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.

      — Тепер глянь на свої ноги.

      Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.

      — Ха-ха-ха!…- не вгавав Остап. — Голова молодицина, а ноги парубочі…

      Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

      — Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап. — Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.

      — А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. — На, ріж…

      — Що ти кажеш? — жахнувся Остап.

      — Ріж, кажу…

      — І тобі не жаль, Соломіє?

      — Ані крихти… Ріж! — уперто намагалась молодиця й сіла долі.

      — Та в мене й ножиць чортма.

      — Ріж ножем!…

      Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломіїне волосся.

      Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.

      Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози.

      Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще