Название | Коли ще звірі говорили |
---|---|
Автор произведения | Іван Франко |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 0 |
isbn |
А дорогою їжак і мовить до неї:
— Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути наші перегони. Заєць бігтиме одною борозною, а я другою. Відтіля, з гори, починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут, у борозні, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підведи голову та й крикни: «А я вже тут!»
Так, розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву.
Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов борозною на другий кінець.
Приходить, а Заєць уже там.
— Ну, що ж, біжімо? — питає Заєць. — Ну, раз… два…
Один став в одну борозну, другий — у другу.
Заєць крикнув «три» і рушив сам, як вихор, нивою.
А їжак пробіг, може, з три кроки, потім притаївся у борозні і повернув назад на своє перше місце. А Заєць біжить щосили. Та коли добіг на кінець ниви, аж тут їжакова жінка з другої борозни кричить йому назустріч:
— А я вже тут!
Заєць тільки очі витріщив з дива: йому і в голову не прийшло, що це не той їжак, бо, знаєте, їжак і їжачиха однаковісінькі на вигляд.
— А це ж як могло статись? — скрикнув Заєць. — Біжім ще раз, назад!
І, не передихнувши добре, він вихором полетів нивою, поклавши вуха на спину. їжачиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий кінець ниви, то там їжак йому назустріч:
— А я вже тут!
Розлютився Заєць. Що за диво? Щоб кривоногий їжак мене випередив? І, не тямлячи себе з досади, крикнув:
— Ану, ще раз біжім!
— Про мене Семене, — мовив їжак, — біжім хоч десять разів, мені байдуже.
Побіг Заєць, а знизу знову чує:
— Я вже тут!
Біжать ще раз угору — знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав аж сімдесят і три рази туди й назад, а їжак кожного разу був «уже тут». Чи Заєць добіжить до одного краю ниви, чи до другого, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесят четвертий раз Заєць не добіг. Саме на середині ниви впав на землю і сконав на місці.
А їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. І живуть, мабуть, і досі, коли не померли.
Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.
Вовк-старшина
Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:
— От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!
— А нащо я тобі здався? — питає Вовк.
— Та, бачите, громада послала мене за вами і пильно наказала: «Йди і без Вовка до села не повертайся!»
— А нащо я громаді здався? — питає Вовк.
— А ви й не знаєте? Адже у нас у селі старшину вибирають.
— Ну, так що з того, що вибирають?
— Не то біда, що вибирають, — каже Осел, — а то біда, що нікого не можуть вибрати. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може старшиною бути». Як сказали це, так на цьому й погодились і вислали мене,