Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

вуть воли, як ясла повні

      ЧАСТИНА ПЕРША

      I. ПОЛЬОВА ЦАРIВНА

      Надворi весна вповнi. Куди не глянь скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красується вона в своїм розкiшнiм убраннi... Поле — що безкрає море — скiльки зглянеш — розiслало зелений килим, аж смiється в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо — нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре — погляд так i тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий свiт сонця; на ланах грає сонячна хвиля; пiд хвилею спiє хлiборобська доля... Легенький вiтрець подихав з теплого краю, перебiгав з нивки на нивку, живить, освiжав кожну билинку... I ведуть вони мiж собою тиху-таємну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi... А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, — тремтить, переливається, застигав в повiтрi... Перериває його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, — i все те зливається докупи в якийсь чудний гомiн, вривається в душу, розбуркує в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього... Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби недiля або яке свято — хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись! Отакої саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, — тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, — йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» — казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурної вдачi», — одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Iшов справдi парубок. На перший погляд — йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi — теж гострi; лице довгообразе — козаче; нi високого, нi низького зросту, — тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...

      Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку — i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi — аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбу по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, — подумав сам собi, — тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов...» Знов повернувся, — i рушив далi.

      Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок — i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiєї ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, — i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, — немов казали його очi, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяїна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, — i промовив вголос: «Бач... на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його — ледве од землi одлiзло, — низеньке, жовте, засмоктане...»

      Не вспiв доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось спiває... Вiн притаїв дух; насторожив ушi, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям...

      Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав вiн, — та й пiшов на голос. Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, — тiльки одна луна її бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще... зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — i з жита заманячила дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась — i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царiвну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi...

      Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком.