Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик

вигукнув він. – Не хочу в Петербург!

      Потьомкін аж рота роззявив з подиву.

      – Як не хочеш? Жити в Петербурзі? Співати в імператорському хорі? Та чи не з’їхав з глузду, хлопче? Слава, почесті, гроші! Я тебе не розумію! Наймит – і не хоче в придворний хор! Чудасія!

      Хуржик був вражений теж. В одну мить, почувши таку новину, він збагнув, що все і в його долі може змінитися на краще. Без особливих зусиль з його боку усувається з його шляху молодий суперник: Катря тепер запросто може стати його дружиною! Поки що лише їхнє кохання заважає здійсненню цього. А якщо Івась поїде, то й коханню кінець! Як з очей, так і з серця геть!

      – Івасю, ти що? – витріщив він очі. – Щастя само йде тобі до рук, а ти не хочеш його взяти!

      Він почав його вмовляти – і сяк і так. Але Івась уперто стояв на своєму.

      – Ні, не хочу! Не поїду!

      Потьомкін почервонів, розсердився.

      – Ну, ти ж і йолоп, хлопче! Інший би обома руками ухопився, а ти… Про графа Олексія Розумовського чув?

      – Про Кирила Розумовського, гетьмана, чув, а про Олексія не чув, – відповів Івась.

      – Ну, так от – жив собі в Чернігівській губернії простий хлопець, мужик. Як ти, приміром. Але гарно співав. І сам собою був непоганий. От і закинула його доля в Петербург, в придворний хор. Там його запримітила государиня Єлизавета і так закохалася, що й під вінець з ним стала, титул графа надала йому, а брата Кирила гетьманом України настановила… Ось які, брате, метаморфози бувають при дворі. А ти, дурень набитий, сам від свого щастя тікаєш! І все ж хочеш не хочеш, а поїдеш у Петербург!

      – Ні, не поїду! – твердо сказав молодий чумак. – Ось вам хрест – не поїду!

      Потьомкін гнівно блиснув своїм єдиним живим оком, бо мертве проти багаття світилося тьмяно, і гукнув на весь берег:

      – Капрале, сюди!

      Прибіг Фількін з солдатами, виструнчився.

      – Зв’яжіть цього хлопця і стережіть, а вранці етапом відправте з фельд’єгером у Петербург, в хор її імператорської величності!

      – Слухаюсь, ваша світлість! – пристукнув закаблуками капрал і гримнув на підлеглих – Чули? Взяти його!

      Солдати накинулися на Івася, зв’язали руки.

      – Прив’яжіть до воза і стережіть! Як зіницю ока!

      Його посадили на мажу і припнули до полудрабка.

      Чумаки захвилювалися. Та що ж це робиться? За віщо заарештували Івася? За те, що гарно співає? Так отака царицина ласка?

      Однак голосно обурюватися боялися. Дуже вже багато в Кременчуці царських військ! Враз схоплять і запроторять на Соловки або в Сибір! А кому хочеться сконати там?

      Один Безкровний, старий запорожець, що двадцять літ тому, коли з наказу цариці в 1775 році царськими військами була зруйнована Запорозька Січ, утік не на Дунай, а в свої рідні Лубни, ремствував відкрито, а потім затягнув пісню:

      Катерино, вража бабо,

      Що ти наробила?

      Степ широкий, край веселий

      Та й закріпостила!

      – Ви тільки подумайте, браття, як повелися з Івасем! Як зі скотиною! Заарканили налигачем і потягнуть