Фатальна помилка. Тимур Литовченко

і не тільки саме циганча їй віддав, але ще й гаманець, туго натоптаний грішми. А як гроші геть віддав, так демон від нашої сім’ї й відчепився. Отак усе сталося.

      У кімнаті запанувала мовчанка.

      – А що з купчихою… Тобто, чи не сталося з нею чогось незвичайного, не знаєш? – запитав за якийсь час Старець і додав: – Якщо хлопчик цей усім суцільні нещастя приносив, то…

      – Саме навпаки! Пліткують, нібито купчиха та за рік так розбагатіла, що аж в саму Москву подалася.

      – Отакої! Отже виходить, хлопчиська того тепер у Москві шукати треба?

      – Виходить, що саме там.

      – А скажи-но, Михайле, як звали ту купчиху?

      – От чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю! Начебто Василіса, а от далі?.. На язику крутиться… але згадати не можу.

      – Але ж до Москви вона подалася?

      – Туди, туди.

      – Ну що ж, добре! Дякую тобі, Михайле, за допомогу. Про все інше ми самі дізнаємося. Головне ти нам пояснив: циганча твоє не Іваном звуть, а Тимофієм, і шукати його треба в Москві в якоїсь удової купчихи з дочкою. Гаразд, на цьому розмову нашу й закінчимо – зрозуміло, якщо тобі більше нема чого сказати. Або ж є?..

      – Немає.

      – Ну, на немає й суду немає! Що ж, Михайле, тоді не забувай: про розмову нашу нікому ані слова, інакше…

      – Та от вам хрест!!! – затриманий рвучко перехрестився.

      – Добре, дуже добре. А тепер давай-но поїмо, як я тобі й обіцяв.

      Федір підвівся, підійшов до дверей, розчахнув їх та звернувся до вартового, який чергував іззовні:

      – Параску сюди, і швидко. Нехай збере нам легку вечерю.

      Вже незабаром стіл у кімнаті Старця був накритий білою скатертиною, а молодиця заходилася пурхати навколо, підносячи то медовуху, то рибу, то пиріг, то калачі, то різносоли…

      Втім, відшукати Тимофія у Москві виявилося справою нелегкою. Цілих два роки нишпорки Розрядного, а згодом ще й Розбійного приказів то натрапляли на його слід, то знов губили. І можливо, втратили б остаточно, якби не пристрасть розшукуваного парубійка до авантюр.

      Вихований удовицею купчихою Василісою Дєділовою юнак легко сходився із заможними людьми, робив підробки і вчиняв розтрати, пускав з торбиною по світу найзаможніших купців… А попався на дріб’язку – вкрав свічники з будинку такого собі Башмакова, людини небідної й водночас ґречної. Ясна річ, Тимофію варто було би врахувати, що власник срібних прикрас, які впали йому в очі, – це сам Дементій Минович Башмаков, постачальник царського двору, котрий відав у приказі Великого Палацу поповненням державної скарбниці й до якого сам цар благоволив!..

      Загалом-то, дарма юнак полестився на кляті свічники: адже нишпорки Розбійного приказу нарешті наздогнали довгоочікувану здобич. За всіма правилами, Тимофія мали би швидко, без зайвого шуму прирізати. Ще б пак: синок Лжедмитрія, який випадково вижив!.. претендент на царський престол, замість якого повісили іншого!.. Але пограбований лиходієм Дементій Минович, як людина