Фатальна помилка. Тимур Литовченко

коліна, приклав вухо до його грудей і мовив з полегшенням:

      – Слава Богові, він дихає!

      Потім роздратовано звернувся до застиглих на порозі вартових:

      – Ну, чого стоїте, як укопані?! Несіть його на свіже повітря, доки живий.

      – Накажете відправити повідомлення до Архангельська?

      – Зрозуміло. І коли сповідника на свіже повітря винесете, нехай один з вас за ченцями збігає…

      Комендант мотнув головою убік ліжка з мертвою відьмою.

      – Бачу, тут не обійшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.

      Гримлячи підкованими чоботями, він вийшов з камери. Охоронці кинулися виконувати розпорядження начальства.

Фортеця неподалік Астрахані,літо 1634 року

      Діставшись до воріт фортеці, вершники спішилися, і козак постукав руків’ям батога у ворота. Всередині негайно загриміли кроки, в одній зі стулок на рівні очей розкрилося маленьке віконечко, і похмурий сонний голос прогарчав:

      – Хто?..

      – Я привіз затриманого до Старця, – пояснив козак.

      Пішохідна хвіртка миттю відкрилася, і прибульці без подальших зволікань увійшли до фортеці. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривітно, провів їх довгим коридором і через фортечний двір до низенької прибудови, у вікні якої горіла товста воскова свіча. Постукавшись, охоронець увійшов туди сам. Із будівлі деякий час долинали приглушені голоси, нарешті вартовий визирнув відтіля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудові, доки Старцеві доповідатимуть про їхнє прибуття. Коней же було довірено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробігав поруч.

      У прибудові було затісно. За маленьким столиком розмістився лисий дідок з величезною сплутаною бородою, що відстовбурчилася й усіляко йому заважала. Дідок відірвав погляд від книги, у яку щось записував при слабкому свічному світлі, кивнув гостям і заметушився, звільняючи лаву поруч із собою від купи пергаментних сувоїв.

      – Сідайте. Мабуть, зголодніли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикує. Нічого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Мені це неначебто дозволено, я ж тутешній писар Матвій. Я весь час метушуся між черню й знаттю, верчуся-кручуся і з тими, і з іншими, бесіди веду, справи всякі вирішую… Сідайте!

      Лисий дідок прочинив вікно й гукнув:

      – Параско! Параско, у нас гості!..

      – Зараз, зараз… – долинуло іззовні. За деякий час на порозі прибудови з’явилася пишнотіла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан і розкішну квітчасту хустку, невдоволено запитала:

      – У чому річ?

      – Гості в нас, кажу ж тобі! Принеси-но чогось попоїсти, вони з дороги зголодніли.

      Красуня невдоволено пирхнула:

      – Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…

      – Та все неси, все! – роздратовано махнув рукою писар.

      Молодиця принесла гостям казанок холодної каші й глечик молока:

      – От! Це все, що є.

      – А ложки?.. – набурмосився писар.

      – Свої треба мати, – невдоволена Параска кинула на стіл дерев’яні баклуші