Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя. Нік Вуйчич

таким, як мої однокласники. Часом вдалими днями мені вдавалося викликати їхню симпатію своєю дотепністю, готовністю посміятися над собою і певними успіхами на ігровому майданчику. Були й жахливі дні, коли я ховався в кущах або в порожніх класах, щоб мене не мучили і не дражнили. Переважну більшість часу я перебував із дорослими, а не з ровесниками, бо занадто рано подорослішав, і моя серйозність часом завдавала душевних мук.

      Мене ніколи не полюбить жодна дівчина. У мене навіть рук немає, щоб обійняти її. Якщо у мене будуть діти, то я не зможу взяти їх на руки. Чим би я міг зайнятися в житті? Та й хто візьме мене на роботу? У будь-якій роботі я потребуватиму помічника. Кому потрібен працівник, який сам потребує помічника?

      Мої проблеми були переважно фізичними, але впливали на мене й на емоційному рівні. У дитинстві я пережив страшний період важкої депресії. Та в підлітковому віці я, на подив і радість, навчився сприймати себе, а потім заслужив сприйняття з боку інших людей.

      Кожен проходить періоди самотності, відчуженості, нелюбові. Кожен із нас має власні проблеми і страхи. Більшість дітей боїться, що їх дражнитимуть за занадто великий ніс або занадто кучеряве волосся. Дорослі бояться, що не зможуть сплачувати рахунки або жити відповідно до власних сподівань. Ми всі знайомі з періодом сумнівів і страхів. Всі без винятку. Це природно. Це частина людського життя. Такі відчуття небезпечні лише для тих, хто замість боротися з ними, дозволяє негативним думкам опанувати собою.

      Повірте в те, що ви отримали чудові дари – таланти, знання, любов. Будьте готові поділитися ними з оточуючими. І ви почнете шлях до сприйняття самого себе, навіть якщо ваші дари досі не проявилися. Щойно ви почнете цей шлях, усі довкола помітять це і попрямують за вами.

      По правді сказати

      Я знайшов шлях до реалізації своєї мети, намагаючись наздогнати своїх однолітків і навіть перевершити їх. Якщо вам випадало колись бути новачком, котрий жував на самоті в куточку свій сніданок, ви мене зрозумієте. А бути таким новачком в інвалідному візку ще важче.

      Наші переїзди з Мельбурна до Брізбена, до США і назад до Брізбена тільки погіршили мої проблеми. Нові однокласники підозрювали, що я інвалід не тільки у фізичному, а й у розумовому сенсі. Вони вважали, що ліпше триматися від мене подалі, якщо тільки сам я не набирався сміливості й не заводив розмови в їдальні або в коридорі. Що частіше я спілкувався, то краще вони розуміли, що не такий вже я й відлюдько.

      Часом Господь сподівається від нас того, що ми самі допоможемо собі у важкій ситуації. Ви можете бажати. Ви можете мріяти. Ви можете сподіватися. Та ви мусите діяти, щоб втілити ці бажання, мрії і сподівання. Ви повинні перевершити самого себе і стати таким, яким хочете бути.

      Я волів, аби мої однокласники знали, що в глибині душі я такий само, як вони, та для цього мені доводилося виходити за межі зони комфорту. Я доклав зусиль і домігся приголомшливих результатів. Я розмовляв з однокласниками про те, як мені ведеться в світі, пристосованому для людей,