Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя. Нік Вуйчич

власне життя, позбавляючи себе у такий спосіб Його любові!

      Я маю вибір. Ви маєте вибір. Ми можемо жити самими розчаруваннями і нестатками, відчувати гіркоту, гнів і смуток. Та, наразившись на життєві незгоди і неприємних людей, ми здатні вчитися на власному досвіді, рухатися вперед і брати на себе відповідальність за своє щастя.

      Як і всяке Боже творіння, ви прекрасні й дорогоцінні. Ви заслуговуєте на всі діаманти на світі і навіть більше. Ми з вами створені для того, щоб стати тими, ким повинні стати! Мета нашого життя – прагнення стати кращою людиною, розширити свої межі та мріяти про Велике. Не завжди ваш шлях буде встелений трояндами, і ви не маєте рухатися ним, як танк. Та однак життя прекрасне. Я хочу сказати вам: хай якими були ваші життєві обставини, поки ви дихаєте, ви можете зробити свій внесок у це життя.

      Я не маю змоги покласти руку вам на плече, але здатний з вами щиро поговорити. Хай яким жахливим здавалося вам життя, завжди є надія. Хай якими сумними були обставини, попереду на вас чекає щось хороше. Хай які потужні постають завади на вашому шляху, ви зможете їх здолати. Бажання змінитися ще не означає змінитися насправді. Все ваше життя може змінити тільки рішення негайно діяти!

      Все, що робиться – на краще. Я впевнений в цьому, адже підтвердженням цього є моє життя. Що може бути доброго у житті безрукого і безногого інваліда? Дивлячись на мене, люди розуміють, з чим я зіткнувся, які труднощі й перешкоди подолав. Вони хочуть говорити зі мною, надихатися моїм прикладом. Вони дозволяють мені ділитися з ними моєю вірою, дарувати надію, вселяти їм любов.

      Такий мій внесок у це життя. Дуже важливо усвідомлювати власну значущість. Знайте, що ви теж можете зробити свій внесок. Якщо зараз ви засмучені й пригнічені, в цьому немає нічого особливого. Пригніченість – ознака того, що ви хочете від життя більшого, ніж маєте зараз. І це добре. Дуже часто життєві негаразди підказують нам, якими ми повинні бути насправді.

      Цінність життя

      Я далеко не одразу збагнув, що ж доброго в тому, що я народився саме таким. Коли моя мама завагітніла, їй було двадцять п’ять років. За професією акушерка, вона працювала медсестрою в пологовому будинку і дбала про сотні матерів і немовлят. Завагітнівши, вона відразу ж стала стежити за своїм харчуванням, з обережністю ставилася до ліків, не пила алкоголю, не вживала аспірин та інші знеболювальні. Вона звернулася до найкращих лікарів, і вони запевнили її у нормальному перебігові вагітності.

      Та однак її щось непокоїло. У міру наближення пологів мама кілька разів ділилася своєю тривогою з чоловіком. Весь час повторювала: «Сподіваюся, з дитиною все буде гаразд».

      Під час двох ультразвукових досліджень лікарі не помітили нічого незвичайного. Вони сказали моїм батькам, що у них буде хлопчик, та й словом не прохопилися про те, що у дитини немає кінцівок! Я народився 4 грудня 1982 року. Спершу мамі мене не показали, але вона відразу ж запитала у лікарів: «З дитиною все гаразд?». У відповідь ані слова. Спливав час, а мамі все ще не показували немовляти.