Невольник. Тарас Шевченко

атить душу; стане жаль

      Мені її, і зажурюся,

      І перед нею помолюся,

      Мов перед образом святим

      Тієї матері святої,

      Що в мир наш Бога принесла…

       Тепер їй любо, любо жити.

      Вона серед ночí встає,

      І стереже добро своє,

      І дожидає того світу,

      Щоб знов на його надивитись,

      Наговоритись. – Це моє!

      Моє! – І дивиться на його,

      І молиться за його Богу,

      І йде на улицю гулять

      Гордіше самої цариці.

      Щоб людям, бачте, показать

      Своє добро. – А подивіться!

      Моє найкраще над всіми! —

      І ненароком інший гляне.

      Весела, рада, Боже мій!

      Несе додому свого Йвана.

      І їй здається, все село

      Весь день дивилося на його,

      Що тілько й дива там було,

      А більше не було нічого.

      Щасливая!..

      Літа минають.

      Потроху діти виростають,

      І виросли, і розійшлись

      На заробітки, в москалі.

      І ти осталася, небого.

      І не осталося нікого

      З тобою дома. Наготи

      Старої нічим одягти

      І витопить зимою хату.

      А ти нездужаєш і встати,

      Щоб хоч огонь той розвести.

      В холодній молишся оселі

      За їх, за діточок.

      А ти,

      Великомученице! Села

      Минаєш, плачучи, вночі.

      І полем-степом ідучи,

      Свого ти сина закриваєш.

      Бо й пташка іноді пізнає

      І защебече: – Он байстря

      Несе покритка на базар.

      Безталанная! де ділась

      Краса твоя тая,

      Що всі люде дивувались?

      Пропала, немає!

      Все забрала дитиночка

      І вигнала з хати,

      І вийшла ти за царину,

      З хреста ніби знята.

      Старці тебе цураються,

      Мов тії прокази.

      А воно таке маленьке,

      Воно ще й не лазить.

      І коли-то воно буде

      Гратись і промовить

      Слово мамо. Великеє,

      Найкращеє слово!

      Ти зрадієш; і розкажеш

      Дитині правдиво

      Про панича лукавого,

      І будеш щаслива.

      Та не довго. Бо не дійде

      До зросту дитина,

      Піде собі сліпця водить,

      А тебе покине

      Калікою на розпутті,

      Щоб собак дражнила,

      Та ще й вилає. За те, бач,

      Що на світ родила.

      І за те ще, що так тяжко

      Дитину любила.

      І любитимеш, небого,

      Поки не загинеш

      Межи псами на морозі

      Де-небудь під тином.

[Перша половина 1849,Кос-Арал]

      * * *

      На Великдень на соломі

      Против сонця діти

      Грались собі крашанками

      Та й стали хвалитись

      Обновами. Тому к святкам

      З лиштвою пошили

      Сорочечку. А тій стьожку,

      Тій стрічку купили.

      Кому шапочку смушеву,

      Чобітки шкапові,

      Кому свитку. Одна тілько

      Сидить без обнови

      Сиріточка, рученята

      Сховавши в рукава.

      – Мені мати куповала.

      – Мені батько справив.

      – А мені хрещена мати

      Лиштву вишивала.

      – А я в попа обідала. —

      Сирітка сказала.

[Перша половина 1849,Кос-Арал]

      * * *

      Було, роблю що, чи гуляю,

      Чи Богу молюся,

      Усе думаю про його

      І чогось боюся.

      Дурна була, молодая, —

      Я все виглядала,

      Чи не шле за рушниками…

      І не сподівалась,

      Що він мене, дурну, дурить,

      А серце боліло,

      Ніби знало, що так буде,

      Сказати не вміло.

      А якби було сказало,

      То я б не любила,

      Може, була б до криниці

      У гай не ходила,

      А то вранці і ввечері

      Ходила,