Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

у звалище на твані.

      Такий нестерпний дух сюди проник,

      Мов гній зібрався в непромитій рані.

      52 Ми підвелися на останній стик

      Довгастої скали, звернувши вліво,

      І погляд мій, що до імли вже звик,

      55 Пройшов до дна, де Богу незрадливо

      Слугує Справедливість, бо велить

      Фальшівникам каратися жахливо.

      58 Не знаю, чи було сумніше зріть

      В Егіні, як людей, тварин до миші

      Лихе повітря, сповнене страхіть

      61 Заразних, вбило все, що тільки дише,

      І винищило всіх, хто був живий,

      Та знову людство, як поет нам пише,

      64 Пішло уже від сім’я мурашви, —

      Ніж бачити у цій жахній долині

      Стражданнями заповнені рови.

      67 Хто на живіт упав, а хто на спині

      Лежав сусідовій, ті ж, мов козли,

      Угору видирались по стежині.

      70 Ми крок за кроком мовчазні ішли,

      Дивуючися дивом стрічним трупам,

      Що свого тіла звести не могли.

      73 Побачив двох, що підпиравсь, як слупом,

      Сусідом кожен, сидячи, цілком

      Від пальців ніг до тім’я вкритий струпом.

      76 Не бачив я, щоб працював скреблом

      Бистріш слуга, як пан не терпить ждати,

      Чи сторож, змінюючись перед сном,

      79 Ніж кожен шкіру дер собі, затятий,

      Та розривав сверблячі пухирі,

      Щоб хоч на мить полегшення дістати,

      82 І так шкребли по скровленій корі,

      Як з коропа луску зчищають вміло

      Або з ляща на чорному дворі.

      85 «О ти, що дряпаєш і рвеш злютіло, —

      Почав мій вождь до одного із них, —

      Мов кліщами, руками власне тіло,

      88 Скажи, латинців чи нема яких

      Між вами, хай же ти не поламаєш

      Повіки нігтів для трудів таких!»

      91 «Латинці ми, яких ти розглядаєш, —

      Обидва, – відповів він із плачем, —

      Ти ж будеш хто, що пильно так питаєш?»

      94 І вождь мій мовив: «Ми разом ідем

      Із ним, живим; я вийшов у дорогу,

      Щоб Пекла показати весь об’єм».

      97 Забувши про взаємну допомогу,

      У мене кожен, тремтячи, вдививсь

      Як і всі ті, що чути мали змогу.

      100 Мій добрий вчитель ближче нахиливсь,

      Сказав: «Скажи їм, що в думках витає».

      Я й розпочав, пораді підкоривсь:

      103 «Хай вічно ваша пам’ять не зникає

      У першім світі, де людський є плід,

      Хай під сонцями багатьма сіяє!

      106 Скажіть, звідкіль ви і який ваш рід,

      А що в броні ви з лусочок-мерзенниць,

      То вам цього стидатися не слід».

      109 «Я був з Ареццо, і Альберо-сьєнець, —

      Сказав один, – мене вогню віддав,

      Та не за те сиджу в найглибшім з денець.

      112 Я, правда, з ним якось пожартував:

      «Літать я вмію летом небувалим», —

      А він, глупак, до цих цікавий справ,

      115 Хотів навчитись, та не став Дедалом.

      І той, кому доводивсь як синок,

      Звелів мене згубить вогненним палом.

      118 Мінос же, що не робить помилок, —

      А що в алхімії досяг я висі, —

      В цей схов послав мене на вічний