Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

як загинув, як життя скінчив».

      85 Гойднувшись, вищий ріг в огні старому

      Став видавати гуркіт чималий,

      Неначе грім у вихрі вітряному.

      88 І, розхитавши свій вершок малий,

      Немов крило для підіймання й лету,

      Заговорив і так сказав: «Коли

      91 Я від Цірцеї, що мене в Гаєту

      На цілий рік замкнула, відійшов

      (Енея назва не пірнула в Лету),

      94 Ні почуття до сина, ні любов

      До батька, ні палкий вогонь сердечний,

      Який до Пенелопи не холов, —

      97 Не похитнули потяг небезпечний

      Душі моєї – бачить в світ вікно,

      Людську чесноту і порок конечний.

      100 Я спорядив одне тоді судно

      І в море вийшов із товаришами,

      Які були зі мною заодно.

      103 Проплив між обома я берегами

      Іспанії й Марокко, сардів край,

      Й між іншими в тім морі островами.

      106 Уже в нас над чолом сріблився гай,

      Коли у місце ми зайшли вузьке те,

      Де Геркулес, щоб позначити край

      109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,

      Й пішов Севільї справа сад живий,

      А зліва одійшли будови Сети.

      112 «О браття, – мовив я, – пройшли вже ви

      Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!

      Недовгий строк потратьте життьовий,

      115 Що вам лишився, на відповідальні

      Ще дальші подорожі в світ сумний,

      Щоб вслід за сонцем, землі зріть печальні.

      118 Тож пригадайте, ви чиї сини,

      Бо ви народжені не животіти,

      А знання й честь нести у світ ясний».

      121 Недовга ця промова знаменитий

      В моїх супутниках лишила слід,

      І вже не знав я, як їх зупинити.

      124 Кормою повернули ми на схід,

      Зробили на шалений лет в просторі

      Із весел крила й брали вліво хід.

      127 Під іншим полюсом я всі вже зорі

      Зрів уночі, а наші на очах

      Зникали мало не цілком у морі.

      130 Уп’яте сяяла на небесах

      І гасла місячна стезя широка,

      Відколи вийшли ми на смілий шлях,

      133 Як несподівано гора висока

      Замріла невиразно нам здаля,

      Що вищою з усіх здалась для ока.

      136 Зраділи ми, але нова земля

      Зустріла негостинно, вітровінням

      Ударивши у снасті корабля.

      139 Кружило тричі нас води крутінням,

      Вчетверте ж піднялась корма увись,

      Униз же ніс пішов чиїмсь велінням —

      142 І хвилі понад нами знов злились».

      ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

      1 Засяяв пломінь рівно, мов планета,

      Помчав у далину і там заглух

      Із дозволу привітного поета.

      4 Коли наш зір принадив інший дух

      Неясним звуком, що із нього рвався

      І долинав до наших чуйних вух.

      7 Як сицилійський бик, чий рев вчувався

      На зойк того – і так тому і слід, —

      Хто пильно збудувать його старався,

      10 Ревів стогнанням жертв його обид,

      Хоч, бувши зроблений увесь із міді,

      Здавалось, од страждань та болів, блід, —

      13 Так, замкнені в