Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

протікає цей страшний потік,

      Чому лиш тут для ока став одкритим?»

      124 І він: «Ця вирва – наче лійка рік.

      Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;

      Йдучи по ній униз у лівий бік,

      127 Всього іще не обійшли ми кола,

      Й яких новин нам не пошле Плутон,

      Від здивування ти не зморщуй чола».

      130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,

      Де Лета? Проминаєш це мовчанням,

      А той тече, ти кажеш, з слізних лон?»

      133 І він: «Обом я радий запитанням,

      Та відповіддю на одне із них

      Звучить тут струм червоним клекотанням.

      136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,

      А там, куди приходять обмиватись,

      Коли зника спокутуваний гріх. —

      139 І ще сказав: – Пора нам відправлятись

      Туди, де буде найзручніше нам,

      Де ноги в нас не будуть обпікатись,

      142 Бо гасить пара всякий вогник там».

      ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

      1 По березі пішли ми кам’яному,

      Й туман густий на річку всюди ліг,

      І від огню вода ховалась в ньому.

      4 Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг

      Фламандці обвели високим валом,

      Щоб поміж ними й морем став поріг,

      7 А Падуя від Бренти з її шалом

      Люд захища й трудів його плоди,

      Як в К’ярентані стане жар чималим, —

      10 Так само й тут, хоч камінь і твердий,

      Поставив майстер мури неширокі,

      Щоб захистити сушу від води.

      13 Від лісу в даль ступали наші кроки,

      Що вже крізь випари з усіх калюж

      Його не бачили б і гостроокі, —

      18 Коли зустрілось нам чимало душ,

      І межи них почулись різні толки,

      І стали всі вони у нас чимдуж

      19 Вдивлятись, мов у кам’яні осколки

      На стежці в промені молодика,

      Мов дід-кравець шукає вушко в голки, —

      22 Так оглядала нас юрма бридка;

      Аж раптом хтось мене смикнув за полу

      І вигукнув: «О, дивина яка!»

      25 Коли торкнувся він мого подолу,

      До нього враз я голову нагнув

      І, розглядаючи фігуру кволу,

      28 Не так пізнав, а серцем я збагнув

      Лице, скоричнявіле від скорботи,

      Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.

      31 І він: «О сину мій, чи ти не проти,

      Щоб міг Брунетто сер Латіні з мить

      Пройти з тобою рухові навпроти?»

      34 І я відмовив: «Це й мені кортить.

      А хочете, то сядемо із вами

      На хвильку, як супутник мій звелить».

      37 «О сину, – він сказав, – з цієї ями

      На мить хто стане, стане той навік,

      Щоб вік пектись безжальними вогнями.

      40 Отож ідіть вперед, піду я вбік.

      А радісні хвилини як пролинуть,

      До тих вернусь, хто йти в огні привик».

      43 Я не наважувався берег кинуть,

      Але чолом схилявся до плеча,

      Мов той, хто має гостя в шані стрінуть.

      46 І він почав: «Чи доля, чи случай

      Веде сюди тебе, іще живого?

      І хто це путь для тебе визнача?»

      49 «Там, нагорі, в цвіту життя ясного, —

      Я мовив, – я в долині заблукав,

      Як ще