Міфологія. Отсутствует

пітьма. Мешканці цього скорботного краю були вкриті пір’ям, як птахи, і поїдали прах і глину.

      Світ в уявленні шумерів

      Сон налякав Енкіду, він прокинувся і побачив Гільгамеша, який схилився над ним.

      – Я побачив сон, який віщує нещастя, – сказав Енкіду. – Я побував у володіннях цариці Ерешкігаль, але повернувся до тебе. Незабаром я піду і не повернуся.

      Двадцять днів хворого Енкіду била пропасниця, смерть чекала біля його ложа. На двадцятий день він помер.

      – Прокинься, Енкіду, – у відчаї тужив Гільгамеш, – ти не чуєш мене? Не пригадуєш, як ми перемогли Хумбабу, як убили небесного бика? Енкіду, підведи голову, прокинься, друже!

      Як левиця над убитими левенятами, сидів Гільгамеш над мертвим другом. Сім днів і сім ночей не спав Гільгамеш і сподівався, що його друг устане. А побачивши на обличчі Енкіду сліди смерті, розірвав на собі коштовне вбрання, загорнувся в левину шкуру і побіг у степи.

      – Енкіду мертвий! – плакав він. – Енкіду помер!

      Страх смерті оволодів Гільгамешем. Отже, і герої смертні, і їхні дні злічені богами! Біль від втрати друга гнав Гільгамеша світ за очі, все далі й далі.

      «Перейду узгір’я Машу, – вирішив він, – і провідаю свого пращура, Ут-напішті. Він був людиною, але боги подарували йому безсмертя. Нехай Ут-напішті порадить мені, як жити вічно».

      Цілий день ішов Гільгамеш, навіть вітер не зупинив його, тільки вночі він влаштувався до сну в гірській лощині. Ледве ліг, аж тут з-поміж скель з’явилися леви. Гільгамеш вийняв меча, напав на левів і розігнав їх.

      На другий день він досяг узгір’я Машу, вершини якого торкалися небосхилу. Страхітливі скорпіони в людській подобі стерегли прохід через нагір’я. Коли Гільгамеш хотів пройти осторонь, вони зашипіли:

      – Куди йдеш? Чого тобі тут треба?

      – Я йду до свого предка Утнапішті, – відповів Гільгамеш, – хочу запитати його, як я маю діяти, щоб не померти.

      – Ти не пройдеш крізь узгір’я, – заметушилися скорпіони, – ніхто ще не здолав гірських схилів Машу! Гори тягнуться на дванадцять подвійних годин путі, тобі доведеться йти в пітьмі, навпомацки, наосліп. Ніде ти не побачиш навіть найменшого промінця світла.

      – Я мушу пройти, – відповів Гільгамеш, – я маю поговорити зі своїм пращуром.

      Тут страхітливі скорпіони відступили і відчинили перед Гільгамешем ворота узгір’я Машу.

      Довго блукав у пітьмі Гільгамеш. Тільки через одинадцять подвійних годин темряву прорізали перші промені світла. А через дванадцять подвійних годин довкруги розлилося яскраве сяйво.

      Перед ним постав чудовий сад. Герой наблизився і зрозумів, що дерева та грона винограду в саду – з коштовного каміння. І фрукти на сяючих гілках теж були з коштовного каміння.

      Гільгамеш пройшов дивовижним садом до оселі божественної шинкарки Сидури. Побачивши Гільгамеша здалеку, шинкарка сполошилася – що воно за брудна проява, замість одягу – подерта левина шкура? Сидура втекла до оселі, зачинилася на засув, заховала глечик