Цифрова фортеця. Дэн Браун

звернувся до нього Девід, навмисне чітко вимовляючи слова, наче розмовляв із глухою людиною. – Я хочу поставити вам декілька запитань.

      Старий люто вирячився на нього.

      – А у вас виникли якісь проблеми?

      Бекер нахмурився. Переваги не вийшло: англійська старого була бездоганною. І Девід негайно облишив свій поблажливий тон.

      – Вибачте, що потурбував вас, пане, але ви часом не були сьогодні на плаза де Еспанья?

      Дідок підозріло звузив очі.

      – А ви не з міськради?

      – Ні, взагалі-то я…

      – З туристичного бюро?

      – Ні, я…

      – Ага, я здогадався, чому ви тут! – Старий насилу підвівся й сів, спершись на подушки. – Вам мене не залякати! Коли я вже щось сказав, то повторю сказане тисячу й тисячу разів: П’єр Клушар описуватиме світ таким, яким він його бачить! Може, автори з ваших глянцевих туристичних довідників і змовчать про це неподобство, продавшись за безкоштовний готельний номер коштом міськради, але «Монреаль таймс» не продається! Я відмовляю вам!

      – Вибачте, пане, гадаю, ви просто не зрозуміли, про…

      – Дідька лисого! Я все чудово зрозумів! Так! – Старий пригрозив Бекеру кістлявим пальцем, і його голос лунко загримотів у колишньому спортзалі. – Ви не перший! Вони намагалися зробити це і в «Мулен Руж», і в готелі «Браун пелес», і в «Гольфіньйо» в Лагосі. Але що потрапило до преси? Правда! Такого гидотного пива я не пив ніде! Ніде не бачив я такої брудної ванни! І ніде не доводилося мені ходити по такому кам’янистому пляжу! Але ж мої читачі розраховують на дещо краще, аніж це!

      Пацієнти на сусідніх ліжках підводилися й сідали, щоб роздивитися, що відбувається. Бекер нервово озирнувся, побоюючись, що ось-ось до залу зайде медсестра. Не вистачало, щоб його звідси вигнали.

      А Клушар шаленів.

      – А отой поліцейський, точніше, жалюгідна пародія на поліцейського! Він змусив мене сісти на його мотоцикл! Погляньте на мене! – Він спробував поворушити ушкодженою рукою. – І як тепер мені писати нотатки, га?

      – Пане, я…

      – Ще ніколи за сорок три роки подорожування не відчував я такого дискомфорту! Лишень погляньте на цю палату! Знаєте, моя шпальта в газеті…

      – Пане, заспокойтеся! – Бекер підняв угору обидві руки, похапливо сигналізуючи готовність до перемир’я. – Мене не цікавить ваша газетна шпальта; я – з канадського консульства. Я прийшов сюди пересвідчитися, що з вами все гаразд!

      Раптом у залі запала тиша. Старий замовк і підозріло обдивився незваного гостя.

      Бекер говорив далі майже пошепки:

      – Я прийшов поцікавитися, чи зможу чимось допомогти.

      «Наприклад, дати вам заспокійливого», – подумки додав він.

      Після довгої паузи канадець, нарешті, заговорив:

      – Кажете, ви з консульства? – Тон старого відразу ж дещо пом’якшився.

      Бекер кивнув.

      – Отже, ви прийшли сюди не з приводу мого допису?

      – Ні, пане.

      Немов величезний камінь упав із душі П’єра Клушара. Він повільно відкинувся на курган із