Цифрова фортеця. Дэн Браун

/title>Плаза де Еспанья, Севілья, Іспанія 11.00

      Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; й Енсей Танкадо переконався, що це справді так. Притиснувши руку до серця, він упав на землю через страшний біль у грудях. Тоді він збагнув, яку жахливу помилку зробив.

      З’явилися люди. Вони схилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував їхньої допомоги: було надто пізно.

      Він підвів тремтячу руку і випростав пальці.

      «Погляньте на мою руку!»

      Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нічого не зрозуміють.

      На його пальці був золотий перстень. На якусь мить вигравірувані знаки блиснули в променях вранішнього андалузького сонця. Й Енсей Танкадо збагнув, що це останнє світло, яке він бачить у своєму житті.

      Розділ 1

      Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своєму улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».

      Девід дивився на неї зверху вниз і усміхався.

      – Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?

      Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він – саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.

      Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.

      – Слухаю!

      – Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?

      Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.

      – А ти мені снився. Приходь, побавимося.

      – Але ж надворі й досі темно, – хихикнув Девід.

      – М-м-м-м, – збуджено простогнала вона. – То на краще – приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.

      Девід пригнічено зітхнув:

      – Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.

      У Сюзанни сон як рукою зняло.

      – Що?!

      – Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.

      – Але ж я вже все замовила, – ображено залопотіла вона, – ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».

      – Знаю, але ж…

      – Сьогоднішній вечір – особливий, бо минає півроку. Ти ж не забув, що ми заручені?

      – Сюзанно, – важко зітхнув Девід. – Їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.

      – З літака? – перепитала вона. – А що трапилося? Чому університет…

      – Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти – мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.

      – Девіде, стривай! – скрикнула жінка. – Що за…

      Та Девід вже вимкнув зв’язок.

      Так і не скліпивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин – чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.

      Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись в пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж це він? – подумала вона. – Чому не зателефонував?»

      Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теплу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.

      – Девіде, ти?

      – Ні, це Стретмор, – відповів голос.

      Сюзанна похнюпилася.

      – А, зрозуміло. – Вона не змогла приховати свого розчарування. – Доброго дня, командире.

      – Сподівалися на когось молодшого? – хихикнув голос.

      – Ні, сер, – знітилася Сюзанна. – Річ не в тім, що…

      – Річ саме в тім. – Він розсміявся. – Девід Бекер – добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.

      – Дякую, сер.

      У голосі шефа бриніли суворі нотки.

      – Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви мені потрібні тут. Негайно.

      Жінка спробувала зосередитися.

      – Але ж сьогодні субота, сер. Зазвичай ми в суботу…

      – Знаю, – спокійно перервав її він. – Але виникла критична ситуація.

      Сюзанна напружилася. «Критична ситуація?» Їй іще ніколи не доводилося чути таких слів із вуст командира Стретмора. «Критична ситуація?» У шифрувальному відділі? Вона навіть уявити собі таке не могла.

      – Т-т-так, сер, – відповіла вона й на мить замовкла. – Я приїду якомога скоріше.

      – Прошу не затримуватися, – сказав Стретмор і поклав слухавку.

      «Було погано, а стало іще гірше», – подумала Сюзанна, спускаючись