Лють. Карін Слотер

нього тхнуло гірше, ніж з мокрої попільнички.

      Робін потягла його в ліс за рестораном «Колоніал».

      – На номер бабла вистачить? – кинула йому через плече.

      Він не відповів. У голові не вкладалося, що це все насправді. Вона тримала його за руку, вела лісом, наче вони були на побаченні. Йому знову закортіло почути її голос. Тон у неї був м’який, попри те, що їй явно хотілося якнайшвидше з цим усім покінчити.

      Робін зупинилася, проте руки його не відпустила.

      – Слухай, я спитала, чи вистачить у тебе грошей, щоб зняти номер? – Вона показала рукою на ліс. – Я не злягаюся надворі, наче якась клята тварина.

      Йому довелося прочистити горло, бо голос не слухався. Серце так сильно билося в грудях, що він відчував, як здіймається сорочка.

      – Так.

      Вона не ворухнулася.

      – Ти пітнієш.

      – Пробач. – Джон забрав руку й витер долоню об джинси. Губи самі по собі склалися в дурнувату ніякову усмішку. – Вибач, – повторив він.

      Вона знову глянула на нього суворо – намагалася збагнути, що в нього на думці. Рука пірнула в сумочку.

      – Що з тобою?

      Джон роззирнувся навколо. Він думав про те, що вона робила велику помилку, коли вела незнайомців у ліс, хай там що лежало в неї у сумочці.

      – Тут небезпечно, – зауважив він. – Я можу виявитися ким завгодно.

      – Ти ніколи раніше не знімав дівчини. – Вона не запитувала, а констатувала очевидне.

      Джон згадав Рендола, хлопчину з бюро прокату, – як підстрибував у нього борлак, коли він над ним навис. Тепер він сам відчув, що і в нього горло стискається, не дає говорити.

      – Ну. – Вона погладила його по руці. – Ти чого, великий хлопчику? Нічого страшного.

      Джон помітив, що голос у неї змінився. Зненацька, невідомо, чому, вона заговорила з ним як з людиною, а не зі шматком того, що треба зішкребти з підошви.

      – Я не хотів цього робити, – сказав він.

      Його тон теж змінився. Став тихим. Дуже тихим, неначе він їй довіряв, чимось із нею ділився. Мимоволі з уст зірвалося:

      – О Господи, ти така гарна. – Наче він був якимсь жалюгідним виродком. Він спробував виправити ситуацію, додавши: – Це звучить по-дурному, але ти справді гарна.

      Він уважно подивився їй в обличчя, намагаючись вигадати, що б ще сказати, якось довести, що він не виродок, якому вона має приснути в лице з перцевого балончика.

      Її губи здавалися м’якими – такі губи можна було цілувати вічно.

      Ні, він не міг говорити про її губи. То було надто сексуально.

      Ніс?

      Ні, це було б тупо. Ніхто не говорив про гарненькі носики. Ними дихали, з них час від часу текло, і їх сякали. Вони просто присутні на обличчі.

      – Ти як? – спитала вона.

      – Твої очі, – випалив він і одразу ж відчув себе ще більше кретином, ніж досі. Ці слова він вимовив так гучно, що Робін аж здригнулася. – Тобто, – почав він, знову стишуючи голос. – Вибач, просто я подумав, що твої очі… – Господи, вона була так сильно нафарбована, що розібрати, які в неї очі, було важко. – Я думаю, у тебе гарні